Майстриня виготовляє жіночі традиційні головні убори — очіпки та віночки, також тче української тематики килими. Свої роботи виготовляє за традиціями полтавського центрального регіону України.

Очіпок — старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки (часто з поздовжнім розрізом ззаду), що його зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся.

Походження

Народилася 17 лютого 1971 року в місті Полтава. Там мешкає і досі.

Освіта

Закінчила Полтавське швейне училище №24 та Кооперативний технікум, за спеціальністю бухгалтерський облік.

Досвід

Вже протягом 5 років працює в техніці виготовлення жіночого народного верхнього одягу та головних уборів.

Звання

Атестована Національною спілкою майстрів народного мистецтва України як народний майстер (що працює в народних традиціях).

Ярмаркова діяльність

Бере активну участь у міських, обласних та всеукраїнських виставках народної творчості, а також у ярмарках та фестивалях.

Весільні головні убори

Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, заступник директора Національного українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”:
— Коли дівчата носили вінки, квіти, а жінки мали інші убори і це залежало від віку, тобто в різні періоди життя це були якісь інакші убори, то таким чином творилося оте багатство, цікавість. Людина пізнавалася, з якої вона місцевості, якого майнового стану, соціального статусу, вікової категорії. Це як багатство у світі, рослин, тварин. Що ж ми уніфіковано повдягалися? Надзвичайно цікавішими для всього світу, для інших народів ми є не сучасними піджаками і штанами, а отими різноманітними вбраннями, які у кожного регіону були свої. Різні намотані тюрбани, чалми і от наші намітки, які мають різні-різні варіації, це надзвичайний декор і краса.

Найпоширенішими з жіночих головних уборів – намітка, хустка, очіпок – хоч і ховали повністю волосся, але у всі часи по-різному вдягалися в будь-яких куточках України. Як саме це робили, нещодавно показували в Музеї Івана Гончара у Києві. Дослідники українського костюму з наміток, очіпок, плат та хусток віртуозно відтворювали справжні шедеври давніх головних уборів жінок. З першого разу техніки вив’язування, особливо, наміток, видаються складними й кумедними. Не менш дивні й їхні місцеві назви, як-то: «по-марушці», «кругло», «в молодицю», «до церкви», «по-жиб’євськи» та інші.

Юрій Мельничук, майстер народного мистецтва з вишивки, заступник директора Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”:
— Уявіть собі, зимою, коли холодно й мороз, жінка так вив’язувала намітку, що в неї одні очі тільки виглядають й таким чином не обморожувалася, у неї не було проблем з обвітреною шкірою. Вона утеплювала себе так, щоб ніде не простудитися і бути в порядку. Якщо це спека, то так само з льону намітка холодить, тобто жінці в голову не жарко, як скажімо зараз з непокритою головою ми ходимо по палючому сонцю. І через те, це не тільки краса, а й здоров’я. 

Жінка у вив'язаній намітці. Характерно для Полісся

Якщо для сучасної дівчини чи жінки покривати голову у такий спосіб є щонайменше не модним. То для студента Університету культури та мистецтв Ігоря Перевертнюка вив’язування хусток і наміток є звичною справою. Перед виступами він вбирає голови дівчат, які разом з ним є учасниками фольклорного ансамблю «Кралиця». Цього мистецтва Ігор навчився в експедиціях по селах Рівненської, Волинської й Житомирської областей. У спілкуванні з місцевими дідусями й бабусями молодий дослідник довідується про давні традиції, звичаї й побут українців.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Ще слава Богу в селах Полісся є старожили, які можуть показати, як це все робиться. Звідки я це все взяв? Це не з книжок, а саме від людей. Їжджу сам автобусами, електричками. Приходжу в село, питаю в людей, де у вас такі люди, які співають, які мають традиційний одяг. І знаходжу цих людей або не знаходжу. Купую, фотографую, якщо не продають, записую пісні. Це так приблизно відбувається. 

Захопився Ігор етнографією ще з восьми років. У пошуках скарбів спочатку обходив своє й сусіднє села, а як став дорослішим почав їздити, куди заманеться. Мандрує переважно сам, бо витримати усі пригоди й умови такої поїздки під силу не кожному.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Досить часто доводиться спілкуватися з неприємними людьми, ночувати на вокзалах, бо у нас сполучення не таке ж, знаєте, що на будь-яке село автобус їде щопівгодини. Автобус може йти раз в тиждень. Буває, що заночую у людей в селі, в яких записував пісні. А так приходиться ходити і до 20 кілометрів. Тому не хочеться брати людей, яких доведеться просто тягнути.

Жінка у хустці

За спостереженнями Ігоря, у популярних колись намітках тепер вже ніхто не ходить. Хіба що літні жінки покривають голову хустками та для кращого їх тримання збирають волосся у кибалки. Давні звичаї люди згадують радо, а от їх повертати поспішає не кожен.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Колись весь домашній одяг виготовляли вручну. Ніхто не платив пенсій, на роботі великих грошей також не платили і не було за що купувати тканину на одяг, через то мусили все робити самі. І тому за тим особливо ніхто не жаліє. За рахунок того, що в нашій країні глобалізація ще не всюди дійшла, воно ще трішки збереглося в селах. Наприклад, якщо взяти Німеччину, ту саму Литву, Фінляндію, то там давно-давно такого немає. І воно вже давно еволюціонувало у зовсім європейську, можна сказати, таку гламурну традиційність. 

У свою чергу мешканці більшості українських сіл у давніх традиціях також не надто освідчені, а тим більше показати спосіб вив’язування наміток зможе хіба що кожен сотий.

Ігор Перевертнюк, студент, дослідник костюму й обрядовості Полісся: 
— Десь на дві тисячі людей чоловік двадцять, а може бути, що і десять, можуть показати, а чоловік сто-дві можуть знати, що це таке було. Тому що я от приходжу і жінкам-чоловікам набагато старших за себе розказую, що я бачив в їхньому селі, а вони кажуть, а ми навіть назв таких не знаємо, а що це таке? 70 років це вже молодші, а от такі під дев’яносто – за дев’яносто жінки, з якими мені доводиться працювати і приємно працювати, бо вони дуже багато знають. Спочатку на контакт йдуть не всі, а вже потім коли розговорюєшся, я починаю розпитувати, а як ви бабусю в молодості… Бабця починає згадувати і звичайно розгортається цікава бесіда. 

Раїса Недашківська, актриса

Своє рідкісне вміння Ігор демонстрував у Музеї Івана Гончара, проводячи разом з іншими дослідниками майстер-клас з виготовлення традиційного вбрання для жіночих голів. Що з того вийшло, дивіться на світлинах.

А взагалі, ідея популяризації українських традиційних головних уборів жінок в наш час не нова. За словами Юрія Мельничука, він вже тричі консультував видавництво «Марки України», коли те кілька років тому випустило три блоки марок, присвячені цій темі. В сучасному театрі також є актриси, небайдужі до традицій. Раїса Недашківська, відома актриса театру і кіно, полюбляє носити осучаснені намітку з очіпком. Це їй надзвичайно личить та є добрим прикладом для наслідування.

Світлини та текст — Катерини Качур, Рукотвори
Світлина Раїси Недашківської — Дзеркало тижня

Історія

Окремо  серед головних уборів українських жінок  виділяються дівочі вінки та вінкоподібні убори. Дівчатам дозволялося  носити зачіску неприкритою, на відміну від  заміжніх жінок, та прикрашати її квітами і стрічками. У весільних вінках вживали квіти з тканини, паперу, пір’я тощо, вовняні кульки, намистини, бісер, лелітки. За давніми віруваннями, весільний вінок повинен був зберігатися в родині як запорука щастя, гармонії подружжя. З часів введення християнства на наших землях жінки по весіллі прикрашали своїм вінком та букетом нареченого образ Богородиці у кіоті... Простіші, більш буденні варіанти дівочих уборів передбачали прикрашання голови стрічкою, за яку при бажанні закладалися пучки квітів – ззаду, чи з боків, над вухами.

Наприкінці  весілля, коли відбувався обряд покривання, на молоду одягався жіночий головний убір, що відділяло веселе, безтурботне дівоцтво від жіночої долі. Одним із найдавніших таких елементів вважаються намітки – головні убори рушникового типу з прикрашеними тканням або шитвом кінцями, обруси, плати прямокутної форми, які вже пізніше трансформувалися у простіші в користуванні прямокутні та квадратні хустки. Намітки були довжиною до 7 або й більше метрів. Найдорожчі з привізного шовку, майже невагомі. Власне такі намітки були імітацією коштовних заморських паволок, які були доступні заможним верствам. В зимовий час вони могли поєднуватися з хутряними шапками. У селянському побуті намітки ткалися з тонкого льону, мали розріджену фактуру. Таке полотно називалося серпанком і досить високо цінувалося. Кожен регіон України мав свої способи вив’язування наміток. Найдовше вони побутували і найбільше збереглися на Поліссі.

...Процеси глобалізації виявляються у різних сферах життя. В одязі особливо. Часу на вив’язування наміток немає. І на заміну складним, цікавим уборам приходять прості у вжитку хустки квадратної форми. Початок свій вони ведуть від моди на ношення перських шалей та хусток, які поширились в Російській імперії завдяки мануфактурам француза Гійома Луї Терно (200 років тому). Тернові хустки названі якраз на його честь, і не мають нічого спільного з рослиною терном. Це фабричні вироби з тонкої вовни з квітковим, або східним малюнком “в огірки” (“турецький”), який наносився на тканину за допомогою вибійки. Вибійчані хустки імітували набагато дорожчі перські, індійські шалі, виготовлені вручну за допомогою багатоколірного жакардового ткання, батика, або вишиття.

Учасники

На  майстер-класі в НЦНК «Музей Івана Гончара» своїм досвідом виготовлення головних уборів, а також вив’язування наміток та хусток поділяться наукові працівники з Національного музею народної архітектури та побуту України, Музею українського народного декоративного мистецтва, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського, а також пані Віра Наконечна (м. Філадельфія, США), мисткиня, яка займається реконструкцією українського народного вбрання і зокрема головних уборів у діаспорі.

Вхід вільний. 

Історія

Окремо  серед головних уборів українських жінок  виділяються дівочі вінки та вінкоподібні убори. Дівчатам дозволялося  носити зачіску неприкритою, на відміну від  заміжніх жінок, та прикрашати її квітами і стрічками. У весільних вінках вживали квіти з тканини, паперу, пір’я тощо, вовняні кульки, намистини, бісер, лелітки. За давніми віруваннями, весільний вінок повинен був зберігатися в родині як запорука щастя, гармонії подружжя. З часів введення християнства на наших землях жінки по весіллі прикрашали своїм вінком та букетом нареченого образ Богородиці у кіоті... Простіші, більш буденні варіанти дівочих уборів передбачали прикрашання голови стрічкою, за яку при бажанні закладалися пучки квітів – ззаду, чи з боків, над вухами.

Наприкінці  весілля, коли відбувався обряд покривання, на молоду одягався жіночий головний убір, що відділяло веселе, безтурботне дівоцтво від жіночої долі. Одним із найдавніших таких елементів вважаються намітки – головні убори рушникового типу з прикрашеними тканням або шитвом кінцями, обруси, плати прямокутної форми, які вже пізніше трансформувалися у простіші в користуванні прямокутні та квадратні хустки. Намітки були довжиною до 7 або й більше метрів. Найдорожчі з привізного шовку, майже невагомі. Власне такі намітки були імітацією коштовних заморських паволок, які були доступні заможним верствам. В зимовий час вони могли поєднуватися з хутряними шапками. У селянському побуті намітки ткалися з тонкого льону, мали розріджену фактуру. Таке полотно називалося серпанком і досить високо цінувалося. Кожен регіон України мав свої способи вив’язування наміток. Найдовше вони побутували і найбільше збереглися на Поліссі.

...Процеси глобалізації виявляються у різних сферах життя. В одязі особливо. Часу на вив’язування наміток немає. І на заміну складним, цікавим уборам приходять прості у вжитку хустки квадратної форми. Початок свій вони ведуть від моди на ношення перських шалей та хусток, які поширились в Російській імперії завдяки мануфактурам француза Гійома Луї Терно (200 років тому). Тернові хустки названі якраз на його честь, і не мають нічого спільного з рослиною терном. Це фабричні вироби з тонкої вовни з квітковим, або східним малюнком “в огірки” (“турецький”), який наносився на тканину за допомогою вибійки. Вибійчані хустки імітували набагато дорожчі перські, індійські шалі, виготовлені вручну за допомогою багатоколірного жакардового ткання, батика, або вишиття.

Учасники

На  майстер-класі в НЦНК «Музей Івана Гончара» своїм досвідом виготовлення головних уборів, а також вив’язування наміток та хусток поділяться наукові працівники з Національного музею народної архітектури та побуту України, Музею українського народного декоративного мистецтва, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського, а також пані Віра Наконечна (м. Філадельфія, США), мисткиня, яка займається реконструкцією українського народного вбрання і зокрема головних уборів у діаспорі.

Вхід вільний.