Киянин Леонід Шилов з 2003 року в селі Нові Петрівці, що за 6 кілометрів від межі Києва, розбудовує етнографічний комплекс. Зветься він «Хутір Савки». Зараз на території Музею розташовані дві автентичні садиби – заможного селянина та дворянська. Перша стояла на цьому місці споконвіку, а іншу чоловік придбав й перевіз у 2008 році із села Мелені Коростенського району Житомирської області.

— Це пам’ятка історії. Довелося хату розібрати на колоди, щоб перевезти. А збирали по фотографіях і по тому, як замки на кутах колод скріплюються між собою: кожна колода підходить лише до окремої, як в пазлах чи “Lego”. Коли збирали комору, то хлопці поклали одну колоду невірно, довелося все розбирати і шукати саме ту колоду з цього місця, бо все валилося. За зиму зібрали будівлю, а літом працювали над покрівлею, оздобленням, приводили все до ладу.

Зліва: дворянська садиба, справа: садиба селянина

— Самі робили крівлю?

— Частину досвідчені майстри, але це дуже-дуже дорого. Нам виставили рахунок 50 тисяч євро. Для нас це нереальна сума. То ми з сином подивилися, як робили майстри, заплатили їм за це страшенні гроші, і за 17 днів (не злазячи з даху, бо ж раптом піде дощ) покрили хату. А напередодні Покрови минулого року зробили вхідчини до відреставрованої дворянської садиби. Хоча над нею ще можна працювати й працювати.

Піч у дворянській хаті

На сволоку хати селянина викарбовано 1786 рік. Питаю, чи й справді хата збудована так давно.

— На Поліссі здавна побутувала традиція вибивати на сволоку дату побудови хати. А коли стара хата розвалювалася, то міцний сволок переносили навіть у нову. На дворянську у нас є реальні документи, що збудована 1854 року, а тут, так воно чи не так, свого часу не розпитали. Ніякої інформації немає. Жила в цій хаті одинока старенька бабуся Марія. Дожила до 90 років. Не було в неї ні дітей ні чоловіка. В хаті піч завалилася, топила «по чорному». Нікого до себе не пускала. Хтось каже, пошукати дані в церковних книгах, але там тільки й писали, що раб Божий хрестився, дали імення таке то, і все. А про хату, що будуть писати?

На території комплексу є також вулики, клуня, циганська кузня, модель криниці з журавлем, чумацький віз та двокамерний льох. До всього господар приклав руку разом з родиною: дружиною, сином та донькою. Тут немає жодного «експонату» під склом, — хвалиться господар, — будь-який предмет побуту можна спробувати у дії.

— У нас є млини, коли діти починають їх крутити і звідти випадає борошно, то для них це щось неймовірне. Бо це ж вони його творять, не з неба падає. Більшість дітей, коли дивляться на зерно пшениці чи жита, питають: ето сємєчкі? Ні, — кажу, — це жито. А що буде з жита? Навєрноє, хлєб, — відповідають. А який хліб? Ну, навєрноє, булка. Тобто діти не орієнтуються, який хліб з пшениці, який хліб з жита. Для них це все в одному кольорі. То побувавши у Хаті Савки, вони починають розуміти все по-іншому.

Леонід Шилов, або пан Савка

Пан Савка – не вигадане спеціально для комплексу ім’я, а реальний персонаж, що жив на цьому світі. Савою Івановичем звали діда господаря хутора.

— Цей комплекс ми назвали в честь діда Савки. Ім’я староєврейське, зараз дуже рідко зустрічається. Себе назвати «паном» не можу. Син каже: тобі треба жупан купити. Та хіба ж жупан мене підніме? Це як в тому фільмі «Місце зустрічі змінити не можна»: ану покажи руки! Какой же ти шафєрюга? Так і в мене: покажи руки і какой же ти пан? Пан же білоручка. (сміється)

Хати комплексу наповнені різним давнім начинням. Серед всього розмаїття — глиняні вироби 19 століття (горщики, глечики, макітри, гладишки, миски), предмети побуту та щоденного вжитку 18-19 століть (вилошники, граблі, молоти, сокири, ціпи, серпи, терези, ступи, хлібні діжі, кадоби та інше), ремісничі знаряддя праці (ткацький та столярний верстати, прядки, гончарне коло, кузня).

— Років 20 тому я цим зацікавився, відчуваючи, що частинкою свого життя дещо захопив. Я бачив живу кузню, бігав діду помагати. Бачив, як дідухи мама робила, як волошники викладали, коли насувалася гроза. Прадідівські звичаї тоді викликали у мене подив, а коли став старшим, відчув, що воно безслідно зникає й треба його зберегти.

Інтер'єр хати селянина

— Я ці всі старі речі до мами в село зносив, звозив то від діда Омелька, то від діда Оверка. Мати все питала: для чого тобі стільки ночовок та ще й однакових? А я їй: та які ж вони однакові — це більше, це менше, це липове, це березове, а це зовсім по-іншому зроблене.  Зберігав на горищі, в хлівчику, в коморі, а тоді все сюди привіз.

В одній з хат господар показує ступу, в якій, за його словами, літала в казках баба-яга.

— Також у нас є справжня давня хлібна діжа, в якій вимішували тісто перед випіканням. А дітям, що приходять до нас, особливо цікава лопата, на якій садили хліб. Коли діток треба зацікавити, кажу: а пам’ятаєте казочку про Івасика-Телесика? На чому садили його в піч? Так це ота сама лопата.

Справжня хлібна лопата

У хаті дворянина до стелі підвішені дві давні колиски. Одна довбана з дерева, а інша з якогось брезентового матеріалу, що не рветься.

— А це бовдур. Вчора дивився якийсь американський фільм, то там один каже іншому: що ти стоїш, як бовдур! То це вони так для українців переклали, а в їхньому варіанті, мабуть, було, чому ти стоїш, як дурень! Бовдур – це комин, через який з печі виходить дим. Він хоч і займає велику частину простору, але без нього обійтися не можна. Якщо у вас кухонька шість метрів і там стоїть великий двохкамерний холодильник з морозилкою, то це той же самий бовдур. Без нього обійтися не можна, а місця займає багато.

Коли до нас приходять гості, ми їм показуємо ось таку оригінальну сокиру кам’яного віку. Нам один чоловік подарував. А це зерно, знайдене в розкопі трипільського житла в районі Ржищева. Воно пролежало в землі у величезному глиняному горшку шість тисяч років і збереглося, генетики посіяли і воно проросло. Те, що зібрали, потім ще раз посіяли і мені дали.

Книга відгуків про Музей

— Часто до вас приїздять на екскурсію? – питаю.

— Перші відвідувачі у нас були ще, як тільки ми придбали ту першу хату. Голова села приїхав до нас з делегацією: кіностудія Довженка шукала для фільму «Троянський Спас» інтер’єр старенької хатинки. Довідалися, що в Петрівцях є така. Режисер Денисенко, коли приїхав, сказав: не чіпай нічого, нам саме така убита хата й потрібна, там буде травниця жити.

А згодом гостей стало їздити більше і досить на високому рівні. У нас є книга відгуків, то там видно, що у нас побували посол Швеції, посол Мексики, посол Аргентини, Куби, Бельгії та гості з інших країн.

Якось приїхали до нас німці, сподобалося. Вони запросили своїх німецьких друзів, вивчили українські пісні, надрукувавши в Німеччині пісні транскрипцією: «Ой у лузі червона калина», «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела». Приїхали ще раз. Ми запросили професійних музик, які звуться «Веснянка». Спочатку музики заспівали німцям «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела», потім з німцями разом, а потім німці самі. То це був концерт безплатний.

Але ви тільки вдумайтеся: німці приїхали поспівати українських пісень. От уявіть: вам, скажімо, сподобалася пісня «Унзер шпацірен, дойчен офіцірен», ви її вивчили, набрали групу людей і поїхали в Німеччину до якогось Савки чи то до якогось Ганса, щоб просто поспівати. Це ж як їх треба зачепити за душу, щоб їм цього захотілося! До того ж, це приїхали корінні німці, не українці, які живуть в Німеччині. І це значить, що вони завтра з автоматом сюди не прийдуть. Виходить, це вже наша посольська місія, єднання народів.

Сухі трави

Продовжуємо мандрувати по дворянській садибі далі. Заходимо в комору. Відчувається приємний запах трав та глини. По кутках охайно складені давні вжиткові речі.

— Це жива оригінальна комора, якій 155 років. Якщо ви зайдете в комору сільської хати, де давно не живуть люди, то запах там вже зовсім інший, а жива комора пахне материнкою, чебрецем, пижмом, хмелем, васильками. Зараз трохи волого стало, то перестали гриби пахнуть, а то ще й гриби пахли. Таку комору варто побачити і понюхати. Кажу, що «жива» комора, бо тут відчувається живий дух. Ви подивіться, скільки метеликів на стелі сидить, на зиму ховаються.

У коморі завжди стояли свої атрибути – наприклад, ось такі видовбані з цілого дерева кадоби, тобто діжки для зберігання зерна. У молоді на язиці є зараз такий вираз, коли я чіпляюся до вас, то ви кажете: та ти мене вже задовбав. Довбати – це найскладніше, що може бути, бо те, що ви довбали два роки, може запросто тріснути. Тому не заколупав, не задьоргав, не за йорзав, а саме задовбав.

Копила - сокира, якою довбали ціле дерево

Довбали вироби з дерева ось такою сокирою (показує) – копила зветься. Вона часто згадується у прислів’ях. Інколи кажуть, що ти носа закопилив (тобто задер носа) або: твої діти наче на один копил роблені.

То жлухто – колишня пральна машина. Заливали туди воду, засипали попіл і жлухтили.

А це бодня — діжка, в якій українці зберігали стратегічний продукт – сало, яке обов’язково засипали сіллю. (Витягує чималий шмат сала з бодні)

Тому запах в коморі не паучками чи цвіллю, а запашним, смачним, приємним. Комора – це святе місце. В комору ніколи не запрошували гостей.

На задньому фоні дворянська хата

Щоб такий проект працював — ним треба жити, — переконаний Леонід Шилов. Просто так такий комплекс не діятиме.

— Я сьогодні в шість годин встав, прийшов, почав дороблювати те, що вчора не доробив. Запалив грубу, нагрів хату. До того ж, треба літературу читати, розпитувати, досліджувати, щоб про все знати і вміти розповісти.

Але ні в кого нічого просити не треба, вам все одно ніхто нічого не дасть. Все, що самі зробите, то й буде ваше досягнення. Лише через сім років нас побачила місцева влада, то асфальт по дорозі поклали тільки до Хати Савки, бо на відкриття мало б приїхати обласне керівництво, і з міністерства культури, але приїхав тільки їхній представник. То нагородили господаря знаком «Почесний працівник туризму».

Господарі Хутору Савки запрошують на гостини!

Основна ідея, яку ми в хаті Савки проводимо – це показати велич душі селянина, хліборобську культуру – традиції, звичаї, обряди. Хліб не можна перевертати на столі, хліб не можна різати, хлібом зустрічали гостей. Коли хліб впав, його треба підняти й поцілувати, тому що хліб – це Боже створіння, він вище знаходиться, ніж будь-яка людина. Цю хліборобську культуру ми намагаємося подати кожному. Не так важливо, на якій мові люди розмовляють — англійська, російська, французька – вони хліборобського складу в душі і ці всі речі розуміють… А є люди — нащадки Чингісхана – кочівники. Їм ваші традиції, як-то кажуть, по барабану. Як один чоловік казав: «Ви ето всьо харашо рассказалі, а можна где-то на уліце поставіть столік, прінесітє нам нємножко мясца, водочкі, в хатє етой нє хочу смотрєть, еті соломяние опудала нам нє інтєрєсни…». Тут і такі бувають і з цими треба бути дуже обережними.

«У батька було цікаве прізвище, а потім воно змінилося трохи. Прізвище було Шило. Бо я недавно подивився фільм «Тарас Бульба», то там козака Шило зіграв Боярський...». Тому господар не виключає, що поверне собі первинний варіант.

Іменка Хутору Савки: xutir-savky.com.ua

Розмовляла Катерина Качур
Світлини Богдана Гдаля

«Рукотвори»

По приїзді в село ви матимете можливість:

• дізнатися історію хатини ХІХ століття, яку придбала Ірина Білай, й поринути у побут того часу;
• долучитися до народної творчості під час майстер-класів з соломоплетіння, народної ляльки та ліплення з глини;
• сфотографуватися в старовинному народному одязі;
• відпочити душею за легкою розмовою з народними майстрами України — Іриною Білай та керамісткою Наталією Тригубовою, котра також долучиться до недільної подорожі на Черкащину.

Домовитися про зустріч та уточнити деталі поїздки ви можете за телефонами: +38(067)5697036; +38(067)4678039, Ірина Білай

Хутір Тараса Бульби з живими експонатами відтворюють на Черкащині. Володимир Недяк у рідному селі Вереміївка робить приватний музей-скансен «Козацькі землі України».

Володимир Недяк, генеральний директор приватного історико-етнографічного музею «Козацькі землі України»: «Я взяв за основу відомого літературного героя Миколи Гоголя «Тарас Бульба» і вирішив створити йому батьківщину. Років через 15-20 всі будуть знать, що на цій території у Вереміївці народився великий козацький полковник Тарас Бульба».

За три роки на хуторі постали три відреставровані діючі млини. Неподалік розкинулась садиба старого козацького полковника. Вже є п’ять комор, криниця, льохи під хату Тараса Бульби. Поряд – конюшня, вівчарня та хлів для волів. Усі будівлі зводять за тогочасною технологією. Знайти майстрів, які могли б працювати в автентичному стилі, непросто.

Олексій Федоренко, будівельник: «Найбільша проблема – це покрівлі з очерету, рогозу. Спеціалістів по цій роботі ми запрошуємо з Полтавської області. Там спеціалісти є. Їх діди вчили, вони дивилися».

Аби з точністю відтворити будівлі, устрій та колорит козацької доби, Володимир Недяк студіює сотні книжок. Ескізи малює сам. Експонати для музею збирає з семи років.

Алла Журба, директор з наукової роботи, головний хранитель приватного історико-етнографічного музею «Козацькі землі України»: «Це не просто буде музей під відкритим небом. Люди будуть приїжджати і жити в цих будинках, повністю з відтворенням інтер’єру тих давніх часів».

Перші мешканці садиби Тараса Бульби – кози, кролі, собаки та кінь, який пасеться у козацькому степу, засіяному рідкісним насінням різнотрав’я. У хліву врятовані від бойні воли Майор і Полковник. На хуторі постійно житимуть люди: конюхи, бондарі, мірошники, ковалі, знахарі, гончарі та пасічники. Автор домовляється із козаками, які живуть в степах Запоріжжя, аби переманити їх до справжнього козацького раю.

Текст — Уніан
Світлина — Газета по-українськи 

Думку про створення на Буковині музею народної архітектури та побуту вперше було висловлено у 1906 році на засіданні наукового товариства у Зальцбурзі (Австрія). У 1934 з ініціативи та зусиллями директора Українського музею народовідання В.Залозецького і краєзнавців-ентузіастів у передмісті Чернівців на горі Цецин було відтворено перевезену з буковинського передгір'я селянську садибу. Вона включала хату, декілька господарських споруд та ворота з різьбленою брамою. Двір мав започаткувати експозицію майбутнього музею в краї. Однак проіснував недовго. Є відомості, що під час Другої світової війни цей двір-музей згорів.

Вітряки – традиційні споруди сільських околиць східної частини Буковини XVIII – початку XX століть. Дерев'яні вітряки такої конструкції — двоярусні, з розширеним приміщенням на другому поверсі — характерні лише для Буковини. Весь їхній корпус разом з крилами обертався навколо осі — масивного стовпа, глибоко закопаного в землю. В робочому приміщенні млина відтворено борошномельний механізм. Саме в таких вітряках протягом багатьох століть буковинські селяни розмелювали зерно на муку, а деякі з подібних млинів працювали до 60-х років ХХ століття.

Місцеві народні майстри

Музей розташовано на околиці міста в урочищі Гореча на площі 20 гектарів. Нині тут експонується понад ЗО пам'яток архітектури, які охоплюють сектори «Західне Подністров'я» і «Хотинщина». У перспективі будуть створені «Підгір'я» і «Гуцульщина». Крім архітектурних споруд, тут зібрано близько 8 тисяч предметів побуту та творів народного мистецтва.

Музей створювався, коли в країні панували ідеологічні догми. Експозиції будувались з так званих «класових» позицій. Наукові засади нехтувались. Це призвело, в окремих випадках, до недоречностей, наприклад, вікна на фасадах окремих хат зорієнтовано на північ.

Але, незважаючи на ці промахи, музей має цінні архітектурні експонати. Це і два вітряки «буковинського типу», і церква, і дзвіниця, і господарські будівлі, і малі архітектурні форми... Музей у Чернівцях продовжує забудовуватись. Передбачається збільшення його експозиційної площі до 45 гектарів.

Текст за матеріалами http://www.ukrain.travel та книги Архипа Данилюка «Українські скансени. Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку» 

Світлини — Рукотвори