Таке враження, що Ковальчуки перетворюють на мистецькі вироби все, що рухається, чи потрапляє під руку. Їхня оселя за Києвом на невеличкому хуторі Буча у напрямку Житомира (не плутати з Бучею під Києвом) «кишить» писанками, витинанками, інсталяціями та просто розмальовками на всіх можливих поверхнях. Ну і не без фундаментальних робіт з міді, дерева та каменю. А Ірина Пастернак ще й емалями «бавиться»... Розмова з Ковальчуками — це розповідь про те, як це все починалося, у що «вилилося» і куди тече далі... Пані Ірина взяла на себе ініціативу і відіграла роль офіційного речника родини, тому подаємо тут насамперед її розповіді :)

Історія створення однієї зі скульптур

Ірина Ковальчук-Пастернак: Робота завжди починається з того, що хтось щось запитує. До прикладу: “А чого ваші роботи на основі грецької міфології?” І тут попадається в руки класна книжка, де описується, що і в Україні є свій прообраз фортуни. Був цілий обряд на купальські свята: обиралася найгарніша дівчина, її одягали у вінок, викопували яму і в неї садовили. Дівчині зав'язували очі, щоб вона нічого не бачила, а довкола розкладали вінки. Потім до цієї дівчини підходили інші дівчата і вона їм роздавала ці віночки. Кому давала свіжий гарно заплетений вінок, в тієї буде в цьому році все добре, вийде заміж. А якщо давався зів'ялий, то треба було чекати наступного року. Тільки ми вирішили, що якщо це у нас Купалочка, то вона стоятиме не в ямі, а буде пливти на човні.

Процес і вихідні

Олександр Ковальчук: Працюю в майстерні, поки працюється. Коли голова не варить, то треба зупинятися. У нас вільний графік. У вихідні ми не завжди відпочиваємо.

Ірина: Дзвонить подружка і каже: свята неділя, приїжджай в гості. Кажу, зачекай, у мене зараз святе замовлення і коли воно закінчиться, у мене буде святий понеділок і вівторок і середа, і я до тебе приїду в будь-який день. У нас немає такого поняття як вихідні, коли є замовлення. Людині треба зробити вчасно і якісно, щоб вона до тебе ще звернулася.

Витинанки і писанки

Ірина: Коли Михась (син — авт.) був малий, то ялинка прикрашалася дуже просто. Я йшла в магазин, купувала кілограм цукерок у цікавих обгортках і він їх розвішував, як хотів. А зараз ми витинанок наробили багато. Був якось вільний тиждень, то я взяла пачку паперу А4, і тільки коли в обрізках «закопалася», то заспокоїлась. Оці витинанки тут і порозвішувала.

Ірина: А писанки — це в мене пустощі, бо довго їх малювати. Якось пролітаю повз спілку майстрів, а там така Любов Ктиторова каже: «Йди сюди, малюй писанки». Кажу, що не вмію. Вона показала, як то робиться, а я через рік сиджу і думаю, що б його зробити. Кажу сестрі, збираємося і малюємо писанки. Непогано були вийшли. І мене понесло...

Пошук нового матеріалу для творчості

Сиджу, не знаю, що робити. А потім дивлюся, валяється рамка зі склом, дзвоню подружці, питаю, а як на склі малювати? Сіла, щось намалювала, вийшло, поїхала далі... Як каже Галина Михайлівна з Музею Гончара: «Ірино, ти щось вмієш не робити»?

Ірина: Коли ми жили в Києві, це була одна тема: Саша робить велике, монументальне, гарне, а я роблю щось дрібніше. Щоб завжди у покупця був вибір. І місця не було, то я займалася мініатюрами, розписом яєць, картинок різних... А сюди переїхали, то і пічка є і шматки металу, й емаль... І літератури море. Начиталася, попитала у майстра і почала сама собі щось ліпити.

Як робиться скульптура з металу

Олександр: Для паяння твердими припоями на основі срібла і міді потрібен бензиновий чи газовий пальник і кольорові метали, такі як мідь чи латунь, мельхіор. Ці припої плавляться при температурі 800-900 градусів. Для здоров'я не дуже добре, бо дихаєш, виділяється фосфор і все таке, але хто не ризикує, той не п'є шампанського. Там, де розплавлений метал — там шкідливо. Емаль також має окисли металів, які випаровуються в печі. В ідеалі потрібно одягати респіратори. Коли це все було в квартирі, то більша частина цього діла була просто на балконі.

Символіка

Олександр: Художник має доносити все позитивне, що напрацювали предки. Завжди вибираю таку символіку, яка б допомогла в житті й творчості. Це і трипільські і язичницькі символи. Їх спочатку вивчаю, шукаю, що вони значать. Особливо, якщо це на подарунок за кордон, то має бути просякнуто українським духом... І хочу, щоб завжди була якась загадка, містика, чарівність.

Про емаль

Ірина: Хвилини 3 емаль запікається. Видно коли вона вже немов скляна. Пічка вносить свої корективи. Те, що я викладаю — це одне, а виходить зовсім інше. Навіть сам пан Бородай, який є відомим українським емальєром і багато років працює з емалями, каже, що не знає кінцевого результату. У мене, як художника по вишивці, все має бути чітко, вишивка це просто математика. А тут процес непередбачуваний... Температура випікання у пічці — 850 градусів. І коли витягаєш, воно ще розпечене червоного кольору і в руки взяти не можна. Лише коли температура падає до певного рівня, тоді видно, чи вийшло. Я отримую кайф, коли виходить класно.

Син Михайло

Ірина: Спочатку зробив перстень для мами. Це йому було чотири з половиною роки, коли він перший раз проявив цікавість. Цей перстень мені дуже подобається і вийшов такий, начебто його зі скіфської могили десь викопали. Ніби тисячу років пролежав. Розумієте, в нього було бажання. Я його не заставляла ніколи щось робити. Він живе з нами і бачить все. Куди йому дітися?

Навчання у Вижниці

Я народилася в Києві, але поїхала до Вижниці, бо тоді була система розподілу. Бойчука було єдине у Києві училище оформлювачів. І вчителька каже, ну, підеш ти в оформлювачі, так їх по Києву, як собак не різаних. А художників по вишивці немає, але треба 5 років відкантуватися у Вижниці. Я й поїхала...

Навчалися ми на одному курсі, я чула про нього (теперішнього чоловіка — авт.), але познайомилися через 3 роки після завершення навчання. Іду по Андріївському узвозу, дивлюся, пейзажі такі знайомі — гори, ялини — ще й аквареллю намальовані. Я стояла, на них дивилася і накінець почала піднімати очі вгору. О! І той, хто малював, знайомий. А потім виявилося, що він ще й сусід, знімав в сусідньому будинку квартиру. І слово за слово...

Життя в столиці

Поки Саша дійшов до того, що він майстер по металу, то 6 років працював вантажником. А коли перестав ним працювати, то так високо оцінив те, що вміє малювати... В однокімнатній квартирі місця для майстерні не було зовсім. В мене було місце тільки де яйця малювати і їх розвісити, щоб просушити, а от картинку не було де малювати, тому що треба розкластися... А де ж їсти? То ми так, поїли і все розклали знову. Я чого це розказую, бо після таких речей ти дуже цінуєш те, що маєш і робиш зараз. Є з чим порівнювати.

В квартирі роботи спаювалися бензином, а випари куди йдуть? До того ж, стукання постійні... Сусіди ставилися до нас нєжно і трєпєтно. Ми жили на першому поверсі, але чули, як вони нас люблять. І так 5 років поспіль. Зараз майстерня 15 квадратних метрів... Це небагато, хоча після балкону Саша бігав і кричав: «Невже це моє?!»

Про Узвіз і Країну Мрій

Продаю на узвозі. Підходять: how much (скільки коштує — англ.). Кажу оце 50 гривень, а це три. Купують за три. Тому зараз на узвозі одні китайські магнітики. Я робила магнітики у вигляді писанки, так мене не зрозуміли. А коли я прийшла на Країну Мрій, то мене «побили» за ці яйця, бо не вистачило. Прийшли в перший день скупили, а коли виявилося на другий день, що їх більше немає, то шкандаль був. А хтось каже: так це ж не метал. Кажу, якби це був метал, то воно б 20 гривень не коштувало.

Є невелика частина людей, які йдуть на Узвіз, щоб щось знайти. Але вони йдуть туди тільки на великі свята. І ми просто туди приходимо сказати «добрий день» клієнтам, стараємося принести нові роботи. Або на Країні Мрій. Ти приходиш туди, як на виставку. Чому було тяжко в дощові два дні? Те, що не купують це одне, та нема ж кому й показати. Це ж жах якийсь! Мені ж треба теж вислухати щось на зразок: «так це ж геніально» або «а як у цієї риби очі світяться». Це ж диво! Але хто це бачив?

Як працювалося за радянських часів

Олександр: Художником-оформлювачем на залізничній станції Нікополь я працював рік чи два. 120 в мене була зарплата. І коли я їхав поступати до Вижниці, то мені залізниця безкоштовно квиток дала.

Ірина: А я спершу на фабриці в Києві працювала. Хоч там була 15-м художником і нікому не була потрібною, але мене гнітило, що треба було прийти і відсидіти від дзвінка до дзвінка. Там був такий «комсомольський прожектор» для тих, хто спізнюється. Газета така. А перевірки влаштовували, щоб жодну нитку не винесли. А вантажник каже, я зараз винесу рулон тканини і ніхто не помітить. Іде, несе на плечі рулон тканини, питають, ти куди, а він, а отуди в підсобку. То йди!

Раніше було малюєш-малюєш, а грошей тобі платять, щоб тільки купити проїздний. А більше грошей не було ні на їжу, ні на одяг... Питаю, за що я у вас працюю? Кажуть: ти панімаєш, ти плохо работаєш, і вообщє там стоїт очєрєдь на твайо мєста. А художнік-графік сказал, што ето фігня і он такіх сто штук нарісуєт. Питаю: мені вже писати заяву? Я вже йду, беріть художніка-графіка. Я хочу подивитися, де він буде через 2 тижні і де ви мене будете шукати.

Про плагіат і творче начало

Я бачила, що багато людей лямзили мої малюнки, але це значить, як казав Олег Пінчук, що щось значу. Але якщо вони з розумом вкрали, то їх переосмислять і зроблять по-своєму. А якщо тупо вкрали, то більше нічого не придумають, а я придумаю. В мене є ще звідки брати...

На додачу подружжя ще показує корені дерев, гілки, які чекають свого перетворення у якихось персонажів. Є ще й справжній африканський огірок. Пан Олександр хоче зробити з нього повітряну кулю-світильника з мандрівниками... 

Богдан Гдаль та Катерина Качур, «Рукотвори»

Заняття розпочнеться о 13:00
Обов'язковий попередній запис за телефоном: 280-36-93

Розклад мистецьких занять у Музеї на грудень дивіться на сторінці Майстер-класів

Світлина тарелі Ірини Пастернак

— Тістом я займалася вже дуже давно, а згодом просто виникла ідея поєднати писанкарство й тісто. І вийшли такі, як я називаю, писанкові обереги. Хтось каже, що це богохульство, не можна з хліба ліпити, але побутує багато звичаїв і обрядів, в яких використовується хліб. Він шанується у нас і є священним. Тому ці речі також мають свою позитивну енергетику. Якщо взяти таку річ, то вона пахне хлібом й на вигляд тепла сонячна.

Ті символи, які зображені на виробах з тіста, є захисними – використовуються і в писанках і вишивці, гончарстві. Люди з прадавніх часів зображали їх, щоб удачу привернути на свій бік. Я думаю, що таке поєднання у мене вийшло досить вдалим. Людям подобається і це щось нове. До речі, використовую борошно, яке не є придатним для приготування їжі. Тим самим я надаю хлібу нове життя.

Це прісне тісто?

Солоне і запечене. Просте тісто згодом пліснявіє і псується, а таке тісто гарно зберігається і є досить міцним. Таку писанку не розіб’єш.

Я ще роблю не запечені вироби з тіста, зокрема картини. Мені подобається, коли тісто просто засихає. В дрібних виробах я використовую сіль мілку, а в картинах кам’яну, вона доволі крупна і виблискує на сонці, дуже гарний ефект виходить. Ці вироби не псуються, у мене вже близько 10 років зберігаються роботи. Єдине що, таке тісто боїться вологи, тому картини я покриваю лаком.

Орнаменти важко робити з тіста?

З тістом легше працювати, ніж з глиною. Воно дуже піддатливе, м’яке і є набагато більше можливостей з нього щось зробити цікаве, ніж з глини. З ним працюєш і душа радується. Найважче в такій роботі – задум, сам процес творіння. А втілювати задумане набагато легше.

Орнаменти берете з писанок чи авторські? 

Тут я використовую саме давні орнаменти, які в нас є в Україні – і хрестик і берегиня. Це саме такі оберегові знаки, сильні, енергетичні. А писанки пишу як традиційні так і полюбляю робити експерименти на Трипільську тематику.

Як давно займаєтеся такою творчістю?

З дитинства. Мене мама привчила, мама у мене теж художник. Я писанкарством займаюся з 5-го класу. А тістом років десять.

Розкажіть про свої картини. 

Ми створюємо різні картини — сюжетні і квіткові композиції. Розфарбовуємо їх спеціальним способом, щоб було видно, що то тісто. Працюємо не гуашевою, а акварельною фарбою, деякі місця затираємо, щоб було видно, що то тісто. Виходить дуже цікавий ефект світіння. А деякі картини, коли тісто засихає залишаємо просто білими.

А коричневий колір надаєте своїм писанкам з тіста за допомогою фарб, чи запікаєте?

Не фарбую — це тісто так запеклося. І то досить важко зробити, адже потрібно постійно слідкувати за процесом запікання, ловити момент, коли одну зняти, іншу повернути. Ліпити  швидше, аніж випікати.

До цього ви експериментом прийшли чи випадково?

Експериментом. Мене одразу не влаштував рівномірний колір при запіканні, тому спеціально намагалась досягти цікавого переходу від світлого до темного.

Їсти такі вироби можна чи їх не вгризеш?

Не зламаєш і не вгризеш. Я вже подумую, що треба робити і їстівні, бо народ питає.

Бачу, у вас на візитці є таке слово, як тістопластика, це визнаний вид мистецтва чи тільки поодинокі майстрині цим займаються? 

Зараз цей вид мистецтва набуває все більшої популяризації. Його називають по-різному — де вироби з «муко-солі», а де тістопластика. Частіше це використовується у роботі з дітьми. А майстрів, які б на професійному рівні займались цим видом мистецтва, я не зустрічала.

Когось навчаєте цього?

Так, у мене своя студія образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Писанка» при Кіровоградському обласному дитячо-юнацькому центрі. Там діти займаються і писанкарством і ліпленням, і розписом, і малюванням. Є недільна школа писанкарства для батьків та дітей. Перед Великоднем ми її відкриваємо і навчаємо усіх охочих — і дідусів і бабусь – це таке велике родинне свято.

Писанки цілорічно пишете чи тільки до свят?

Писанки взагалі пишуться від свята Колодія – це взимку, десь у лютому, і до Трійці. А використовуються в обрядових дійства то цілий рік. І на кожне свято є свої символи і кольори. На Водохреща, на Колодія – це білий, синій, на Великдень – це переважно червоний, на поминальні дні – це чорне тло, а на Трійцю – зелене, жовте – яскраві кольори.

Участь у виставках часто берете?

Так, часто. І на всеукраїнському і на міжнародному рівнях. В цьому році наша Студія «Писанка» планує зробити виставку в обласному художньому музеї, як підсумок за 10 років існування. А взагалі виставки це така справа — на неї багато коштів треба. Так що, часто таку розкіш ми собі дозволити не можемо.

На останок хочу усім побажати: хай не переводяться у Вашому домі хліб і сіль, а  мої обереги у цьому допоможуть.

«Рукотвори»