На виставці буде представлено близько 40 ляльок з текстилю, зроблені майстринею протягом 2011—2012 років.

З приводу придбання авторських ляльок звертайтеся за тел. +38067 7086772 

Вхідні двері оформлені у вигляді кованого дерева життя з міфічними півнями, які його охороняють. Ручка зроблена у вигляді писанки. Всередині зала споруди спроектована так, що світло пробивається через вітражні вікна під склепінням. Над відвідувачами висять писанки, але вже керамічні, і відіграють роль світильників.

В центрі — скульптура бога Велеса, який тримає в руках ріг достатку. Ковані скульптури на стінах по колу розкривають всю коловерть життя і види діяльності прадавніх українців. Також схематично розкрита тема річного циклу. На стінах різноманітна оберегова символіка. Над входом зсередини — берегиня. В окремих залах для гостей також оригінальні інтерпретації на тему трипілля та наближених до нього епох.

Проект створювали архітектори Анатолій Петренко та Василь Безверхий, а також художник Валентин Сірий.  Крім цього, як видно з офіційної інформації, працювали такі майстри, як Ю. Карпушенко, Г. Калина та В. Власенко, і художники О. Сіра, Т. Куліш, Н. Лавріненко, І. Лавріненко та О. Коваль.

Сайт проекту veles.co.ua. Інформація про історію створення сайту тут.

P.S. Якщо Ви маєте приклади, подібних вдалих на Вашу думку прикладів подачі традиційної культури в інтер’єрах, листуйте на адресу «Рукотворів». Цікавлять не лише інтер’єри ресторанів чи схожих закладів, а й оформлення житла чи офісів.

Богдан Гдаль, «Рукотвори»

Легедзине розташоване за 235 км від Києва поблизу Умані. Із залізничного чи центрального автовокзалу у Києві можна вирушити маршруткою у напрямку Умані, а вже з уманського автовокзалу проїхати 35 км у напрямку Черкасів.

В нагоді став один з трьох діючих вітряків, що як музейні експонати звезені з довколишніх сіл. Під час обертання колеса вібрація дайбоже. Таке враження, що ось-ось полетиш. Особливо, коли зубці великого обертального колеса, нерівномірно потрапляють у пази валу, який крутить жорнами.

Ще одну сцену знімали пізно ввечері. Сутінкові тіні створювали містику і відповідний казковий настрій. До слова, «Чорний козак» вже знімається режисером Владиславом Чабанюком кілька років поспіль. Більшу частину фільму вже зняли. Зокрема, серед іншого, фрагменти фільму знімалися на «Мамаєвій Слободі» у Києві, в «Українському селі» поблизу столиці та в Легедзиному на Черкащині.

Світлини та текст Богдана Гдаля, «Рукотвори»

На дитячий фольклорний фестиваль «Орелі», який відбувся наприкінці травня у Пирогові, завітало чимало майстрів: хтось ділився своїм вмінням й показував майстер-класи, інші ж – виставили на продаж свої творіння. Підходимо до майстрині, коники з вершниками якої одразу кидаються в очі. Блистять, зроблені, очевидно, не з глини. Пізніше довідуємося, що вони все-таки керамічні, але облиті смолою. Дуже рідкісна техніка обробки глиняних творів. Анжела Драч з села Буки, що на Черкащині, вже понад десяток літ працює з глиною. Розповідає, як переймала досвід у старших гончарів…

— В дитинстві я ходила в художню школу в селі Буки Маньківського району Черкаської області. Але в школі ми ліпили тільки з пластиліну, глини не було. То я питала у нашого викладача-художника, як з глини ліпити, яку глину брати?Але він не міг мені цього пояснити, бо він художник, не гончар. То я сама глину знаходила й щось з неї ліпила. Викладач тільки сказав, що готовий сирий виріб з глини треба випалювати, а як, теж цього не знав. То я якось зліпила іграшку та й кинула у вогонь, воно звичайно бабахнуло й розлетілося в друзки, бо ж треба вміти випалювати. Але я й далі експерименти проводила.

Лише, коли після школи я поступила у Канівське училище, там вже почула, яку глину брати, де її шукати, на якій глибині копати, як її випробовувати... Оце саме те, чого я не знала з дитинства, мені тут розказали. Щоправда, нас вчили більше, як на заводах працювати, гіпсові форми робити, литво, а народне гончарювання ми там не вивчали. Хіба що, свистунці нас навчили робити. А далі воно пішло вже само собою…

Анжела Драч, гончарка з Черкащини

Після училища пропрацювала на заводі два місяці і його закрили. З того й пішло, що я почала сама шукати глину, ангоби, глазурі, форми… Спочатку я з музеїв не вилазила, літературу читала. Там вже й майстрів побачила, познайомилася. На гончарному крузі я тиждень вчилася у Якова Михайловича Брюховецького, який жив у Чигирині, але вже покійний. Я йому дуже вдячна. Він хоч і не багато мене навчив, але це єдина людина, яка мені не відмовила. Бо скільки я до гончарів підходила й просила, покажіть хоч щось: як стати до гончарного круга і що з ним робити. Але всі казали, що нема коли, і тільки він з відкритою душею: приїжджайте та будь-ласка. Як зробити мисочку, як поставити руки біля того шматка глини, як його покласти на круга, як покрутити, як пальцями його підправити – оце дід мені показав.

На літо з Умані я разом з донькою приїжджала до батьків у село Буки, де я виросла і навчалася в художній школі. Там мій тато зробив гончарного круга, ми разом побудували горно. Ціле літо я гончарювала і випалювала вироби в селі. А протягом  зими робила ліпну роботу (іграшки) в Умані, бо для цього не треба гончарного кола. Ну, зараз ми вже повністю переїхали в Буки, будемо там жити.

Обсмолена керамічна іграшка

Традиційні форми іграшок з Уманщини

Звідки такі форми взяли для виробів чи самі вигадали?

Спершу побачила такі іграшки в музеях. Там мені сказали, що їх робили на Уманщині в селах Старі Бабани і Громи. То я й поїхали в ці села розпитати. Тоді там лишалося небагато людей, які щось робили: дід Степан (вже не згадаю, як його прізвище), баба Дуня та баба Санька, як вони між собою говорили.

Пішли ми до баби Дуні. А вона сліпенька, старенька така, пальці в неї вже не працюють, згорблена. Було їй тоді за вісімдесят. Вона й каже: «Ліпила, дитино, дуже давно і дуже багато, по двісті штук в день». Для мене такий рекорд не перевершений, бо я за день можу зліпити максимум 20 штук, якщо не ївши і не пивши, зранку сіла і до ночі просиділа. А потім я дала бабі Дуні глину. Вона й каже, що свистки не робила, бо робила їх інша жінка, яка вже померла, але самі фігурки вона може показати. То ж вона взяла цю глину — раз-раз-раз і зробила – і вже вершник на баранці сидить, або ж офіцер на коні, як баба Дуня казала. А до цього ще й бідкалася: не можу, руки болять… То це було для мене диво!

Питаю бабу Дуню, у кого іграшки навчилися робити? А вона каже, що їй було років сім чи вісім, то баба Варка їх ліпила. Питаю, а скільки ж бабі Варці було? Ну, каже, дев’яносто, а може й більше.  А баба Варка теж же в когось навчилася, то воно вже роками і роками передавалося. В тому регіоні ще півники, качечки, гусочки, журавлі, олені робили. Пташки були довгенькі, на підставці робилися.

Півник у смолі

Також питаю в баби Дуні, а чого ви не робите фігурам руки? Бо вона робила тільки «руки в боки» — двома пальцями прищипнула глину на руках і на носі — і все. «А як? – питає, — баба Варка так робила і я роблю…». Вона просто навіть не розуміє по-іншому, бо вони тільки так робили.

Тепер я працюю в Громах, у школі веду гурток і намагаюся вже дітям передати їхнє ж – подати ці іграшки, які колись у їхньому селі робили. Бо перервався зв'язок — їхні батьки вже не ліпили іграшок, тільки дідусі та прадідусі.

Якісь легенди, пов’язані з цими виробами, вам розповідали?

Ні-ні… Коли я питаю у цих людей про іграшки, вони мені розповідають про війну і про голод 30-х років. Я до них по іграшки і символіку, а вони мені згадують ті події, чого вони іграшки робили. У мене мурашки по спині бігали, коли я слухала цих бабок... «Раніше, — каже, — хати були глиняні, в печі хліб печуть, а мама бере і в печі випалює оці глиняні іграшки, витягує їх і, поки вони гарячі, діти смолою смолять, щоб вони блистіли. Раніше ж ні лаку ні фарби не було, то хату підсмолять, іграшку підсмолять і вже в очі кидається, блищить. Також обсмолена іграшка не так б’ється, не так треться одна об іншу. А потім розмальовували природніми фарбами. Замішували яйце, борошно, додавали якогось барвника і тоді крапочками, рисочками розцяцьковували. Смолені іграшки робили тільки в селах Старі Бабани і Громи, більше смолених ніде по Україні не робили, у всякому разі я ще не чула.

Але я не можу уявити, як діти в хаті це робили. Бо я сама надворі іграшки смолю біля горна, дихати немає чим, смола так смердить, так очі виїдає! А вони це в хаті робили… А нащо? Бо мамі треба винести ці іграшки на базар, за 15 копійок продати, щоб заплатити податки за дерево, землю, або ж обміняти іграшки на яйця, щоб їсти було що. І цими іграшками вони виживали. Але ви можете собі уявити, що сім років дитині, а вона в хаті смолою оце робить?..

А ще, каже, піде мама на базар, щоб продати іграшки, і якщо немає патенту (бо влада приходила і вимагала патент, якого в матері не було, бо за нього ще ж треба було заплатити), тоді отак шурне все і поб’є — матір прийде без грошей і без продуктів — знову треба сидіти ліпити.

То я теж про символіку не можу розказувати, бо я розказую те, що мені розказували люди. Про символи треба в дослідників питати, в музеях… Я тільки передаю форми, які мені лягли на руку, подобаються. Я коли їх побачили, то без них вже не можу. А от моя дитина їх не дуже сприймає, каже, що роблю їх занадто серйозними, темними. Але мені вони найкращі!

Потенційні покупці

Свинка-свистунець

Писанки-калатальця

Роблю калатальця, або шурхала, намагаюся передати справжню писанку й орнаментику. Отаке калатальце, шурхало, чи брязкальце (по-різному його називають) розкопали у нас під Уманню, село Рижавка. Дають йому десь 400 років до нашої ери. Оригінал зараз зберігається в Києві в Музеї археології.

А мені намальований цей зразок і фотографію оригіналу приніс Вадим Федорович Мицик (він брав участь у розкопках), щоб я змогла цю знахідку повторити і людям показати, бо в Музеї хто його де побачить...

А що всередині калаталець калатає?

Глина, керамічні кульки. Робота ліпиться, вставляються туди кульки, заліплюється, оформлюється, сушиться. Тільки ж треба ще пробити дірочку, щоб звідти повітря виходило, ну, і потім можна було б на щось підчепити. У виріб глиняні кульки я вкладаю легенько, щоб вони всередині не поприлипали, а коли іграшка випалиться, покалатаю трішки, кульки повідлипають — і все: брязкальце брязкає і калатальце калатає.

Рукотвори

Вузлову або мотану ляльку вважають оберегом людської долі, символом предків, Великої Матері, яка сотворила все суще і береже народжені нею душі. За традицією, зроблену власноруч ляльку дівчата клали до скрині з весільним посагом. Після весілля забирали з собою в нову сім’ю, потім клали до дитячої колиски як оберіг від хвороб та поганих очей. Хустку так само клали до колиски, а ще вона слугувала засобом знайомства з хлопцем, хустиною накривали спечений хліб, щоб не черствів, хустка – завжди доречний і бажаний дарунок жінці. Два обереги в Черкасах поєднала виставка «Вродися та вдайся…».

Більше на vikka.ck.ua

Пані Ірина за кілька років зібрала вже понад сотню різних експонатів минувшини й народного мистецтва. Добро розмістила в нещодавно придбаній на Черкащині старій хаті. Тут є все, щоб відчути себе у столітті, принаймні, 19-му: справжній ткацький верстат, прядка, ступа, ціпи для молотіння зерна, рушники, вишиті сорочки, глиняний посуд від майстрів, ляльки-мотанки й звісно солом’яні вироби самої майстрині.

— Коли я приїхала дивитися цю хату, то тут було все по-іншому, як-то кажуть, «по-городському» – штори й тюль висіли, а потім я знайшла в залишеній у хаті скрині рушники, якими можна було прикрасити приміщення. Люди хотіли осучаснити хату, але мені, навпаки, хотілося заглибитися в давнину.

Хатинка

Хоч і походить майстриня з села на Дніпропетровщині, свідоме життя провела у столиці. І як то, зазвичай, буває — робота, творча праця, виставки, поїздки – життя у місті йде обертом, а про хату десь у селі навіть не думалося.

— Моя подруга Наталя цілеспрямовано шукала місце, де могла б відпочивати з онуками. Хотіла сама вирощувати для них чисті овочі та фрукти й щоб діти дихали свіжим повітрям, ходили босими по землі. Отож, вона купила собі хату. Я спостерігала, як вона це все робить. Але у мене навіть не з’являлося думки, що я можу зробити щось подібне, в мої плани це не входило.

Та коли випала можливість придбати хату в селі – пані Ірина не відмовилася.

— Одного разу подруга мені каже, що недалеко від неї продають хату і чи не хочу я подивитися. Я зателефонувала власнику спитати, скільки коштує? Чоловік відповів, що вже є люди, які хочуть дивитися хату. І в цей момент спрацювало може оце українське, чи що… Мені стало дуже шкода хати.

Ірина Білай

— Я їхала на оглядини і мала великий список того, на що звернути увагу. У мене багато друзів, які радили подивись на дах, чи не протікає, подивись, щоб сусіди не залазили, щоб була чітко межа. Та коли я приїхала і побачила хату, то зовсім забула про всі застереження. Зазвичай, як купують, то шукають, що де не так, якісь мінуси, щоб скинули трохи ціну. А я, навпаки, сказала, що прикладу всіх зусиль, щоб купити цю хату. Бо у мене не було зразу стільки грошей. Тоді вона коштувала 2 тисячі доларів. Це не так і багато.

Хоча замість очерету, дах покритий шифером, та у всьому іншому хата саме така, якою зводили століття, а чи й більше тому. Помешкання на два ходи, розмальована піч, вишиті рушники над вікнами, плетений з соломи «павук» біля образів.

— Піч розмальовували гості, яких я запросила сюди на свій день народження. А хату хочу зробити дуже білою-білесенькою, бо зараз вона сіра. Буду шукати глину, радитися з експертами, які б порадили, як правильно побілити хату.

До хати доданий ще город на кілька соток. Там майстриня вирощує для себе робочий матеріал — жито, пшеницю. А весною планує посіяти ще льон, овес та ячмінь.

Гості не дадуть забути про себе малюнками на печі

Каже, в селі працюється з соломою вільніше, як у тісній квартирі.

— В умовах міської квартири, як ми працюємо: бережно, десь щось впало – швидко підняли, підмели і все. А тут, коли працювала, біля мене була купа соломи. Я живу в цій казці. Мені на стільки тут затишно й гарно. На жаль, я поки мало тут буваю. Це місце ми називаємо лагідно «хатинка». Куди ти їдеш? В хатинку. Найбільше ми відпочивали тут 5 днів.

Зусиллями майстрині хату вже можна називати етнографічним музеєм в мініатюрі.

— Я боюся слова музей. Хочу щоб це було місце (я потім вигадаю, як це місце називатиметься), де людина, якій цікаве наше українське коріння, може прийти і отримати знання, уміння, навики. На сьогоднішній день, це місце, де я відпочиваю душею й запрошую інших на гостини.

Ткацький верстат

У спадок від хати попередні власники залишили дві жіночі сорочки, дві скрині, горшки, ікони, меблі – ліжко та диван. Питаю, чи не хотіли вони собі лишити щось на пам’ять.

— Коли власники хати почали мені перелічувати, скільки тут всього спалили, то я їм сказала, щоб вони мені більше нічого не розповідали, щоб я не чула і не знала, що ще вони тут цінного знищили.

Колесо від прядки

Цікавою є й сама назва села Пішки. Розповідає Михайло Іванович, який часто їздить до матері у це село:

— Десь 30 чи 40 років назад в якійсь газеті я читав, що оці всі села – від Пішок і до Корсуня – назвав Богдан Хмельницький. Коли Хмельницький дійшов до цього села, вони спішилися, з коней зійшли. Після цього села йдуть Моринці та Ситники. Напевне там уморилися, а далі привал зробили і їх там нагодували.

Розмовляла Катерина Качур
Світлини Богдана Гдаля

По приїзді в село ви матимете можливість:

• дізнатися історію хатини ХІХ століття, яку придбала Ірина Білай, й поринути у побут того часу;
• долучитися до народної творчості під час майстер-класів з соломоплетіння, народної ляльки та ліплення з глини;
• сфотографуватися в старовинному народному одязі;
• відпочити душею за легкою розмовою з народними майстрами України — Іриною Білай та керамісткою Наталією Тригубовою, котра також долучиться до недільної подорожі на Черкащину.

Домовитися про зустріч та уточнити деталі поїздки ви можете за телефонами: +38(067)5697036; +38(067)4678039, Ірина Білай

Хутір Тараса Бульби з живими експонатами відтворюють на Черкащині. Володимир Недяк у рідному селі Вереміївка робить приватний музей-скансен «Козацькі землі України».

Володимир Недяк, генеральний директор приватного історико-етнографічного музею «Козацькі землі України»: «Я взяв за основу відомого літературного героя Миколи Гоголя «Тарас Бульба» і вирішив створити йому батьківщину. Років через 15-20 всі будуть знать, що на цій території у Вереміївці народився великий козацький полковник Тарас Бульба».

За три роки на хуторі постали три відреставровані діючі млини. Неподалік розкинулась садиба старого козацького полковника. Вже є п’ять комор, криниця, льохи під хату Тараса Бульби. Поряд – конюшня, вівчарня та хлів для волів. Усі будівлі зводять за тогочасною технологією. Знайти майстрів, які могли б працювати в автентичному стилі, непросто.

Олексій Федоренко, будівельник: «Найбільша проблема – це покрівлі з очерету, рогозу. Спеціалістів по цій роботі ми запрошуємо з Полтавської області. Там спеціалісти є. Їх діди вчили, вони дивилися».

Аби з точністю відтворити будівлі, устрій та колорит козацької доби, Володимир Недяк студіює сотні книжок. Ескізи малює сам. Експонати для музею збирає з семи років.

Алла Журба, директор з наукової роботи, головний хранитель приватного історико-етнографічного музею «Козацькі землі України»: «Це не просто буде музей під відкритим небом. Люди будуть приїжджати і жити в цих будинках, повністю з відтворенням інтер’єру тих давніх часів».

Перші мешканці садиби Тараса Бульби – кози, кролі, собаки та кінь, який пасеться у козацькому степу, засіяному рідкісним насінням різнотрав’я. У хліву врятовані від бойні воли Майор і Полковник. На хуторі постійно житимуть люди: конюхи, бондарі, мірошники, ковалі, знахарі, гончарі та пасічники. Автор домовляється із козаками, які живуть в степах Запоріжжя, аби переманити їх до справжнього козацького раю.

Текст — Уніан
Світлина — Газета по-українськи 

Двоповерхова будівля літерою «Г» та символічні візерунки на стінах. Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура» будують за зразком справжніх будинків. У планах — не лише експозиція, а й створення археодрому — невеликого поселення, де туристи зможуть проживати в умовах, наближених до трипільських.

Після завершення будівництва комплекс стане єдиним свого роду в Україні, адже туристи зможуть відчути себе справжніми трипільцями, повідомляє «Радіо Свобода».

Експонати музею, знайдені під час археологічної експедиції у Черкаській області

«Тут має бути і класичний музей із експозицією — це одна його частина. Друга — це відтворення житла, де буде посуд, де буде худоба... Туристи зможуть одягти спеціальний одяг, пожити в особливих умовах. Буде навіть інструктор, який їх навчатиме різним тонкощам. Таким чином людина зможе перевтілитися і потрапити в інший час — така собі машина часу», — розповів директор музею Віктор Чабанюк.

Керівник трипільської експедиції, співробітник Інституту археології Олексій Корвін-Піотровський наголошує: заповідник повинен отримати спеціальний статус від ЮНЕСКО.

«Я вже ініціював від імені Інституту археології проект щодо надання цьому заповіднику статусу ЮНЕСКО. Тому що об'єкти, які входять до складу комплексу, для усього світу є унікальними», — зазначає він.

У таких житлах жили праукраїнці?!?

Заповідник «Трипільська культура» був заснований три роки тому у рамках державного проекту «Золота підкова Черкащини». Проте коштів держава не виділяє. Працівники музею розповідають: якби не меценати, проект так і залишився б на папері.

Один із меценатів проекту, француз Бертран Кост, каже, що підтримувати ідею взявся, бо був дуже здивований, що держава майже не фінансує археологічні дослідження.

«Потрібно допомогти українцям уявити, як жили їхні предки на цій території. Моя мета була зберегти це унікальне місце. Завжди потрібно рятувати те, що ще може бути врятоване», — наголошує він.

Майбутня експозиція складатиметься зі справжніх археологічних знахідок. Поруч із музеєм ще з початку 1980-х років тривають розкопки трипільських поселень. За весь час виявлено понад 40 будинків. Загалом, розповідають, на цій території їх було понад 3 тисячі.

Зовсім скоро археологи завершать цьогорічні розкопки і займатимуться дослідженням віднайдених об'єктів. Кажуть, подібних скарбів на території України ще безліч. От лише чи дочекаються вони своєї черги — запитання.

Текст: Українська правда
Світлини: Радіо Свобода