18 Чер 2010 16:28 Розмови

Віра Наконечна: Американців дуже цікавить українське мистецтво

Віра Наконечна: Американців дуже цікавить українське мистецтво

Американка українського походження Віра Наконечна з 80-х років минулого століття займається реконструкцією українського народного вбрання, зокрема традиційних головних уборів, у діаспорі. Щороку їздить в Україну переймати досвід у науковців в Музеї Івана Гончара та у бабусь по селах. Зараз мисткиня мешкає в місті Філадельфія, що на східному побережжі США у штаті Пенсильванія.

Віра Наконечна вишиває, створює прикраси з бісеру, зі шкіри робить гуцульські кептарі, реконструює сердаки. Не тільки сама цим займається, а й навчає інших – викладає в Студійному осередку української культури при Менор Коледжі (Пенсильванія, США).

– Ми там багато чого робимо: проходять заняття з вишивки, з бісероплетіння. На ці курси ходять і українці і американці. А зараз хочемо зробити курс вишивання рушників, щоб вони зрозуміли цей обряд… З вишивки дуже люблять низинку і вирізування білим по білому.

Американців дуже захоплює писанка. Вони дивляться, як ти це робиш, як будуєш. Їх дуже дивує, куди зникає колір, як він лягає один під один…

Я маю дві доні. І коли вони були у п’ятому чи сьомому класі, я їх вчила писанки писати. Десь два місяці тому дочка знайшла свою товаришку, яка була на тих курсах, і та питає, чи мама досі учить писати писанки, бо ще пам’ятає, як на тих курсах була.

Наконечна Віра

Віра Наконечна в Музеї Івана Гончара, весна 2010

Віра Наконечна переймала досвід в Євдокії Сороханюк – українки, яка корінням з Гуцульщини і Верховини, а зараз живе в Нью-Джерсі. Свого часу вона проводила лекції по цих регіонах, розказувала, як робити весільні традиційні зачіски. У 2002 році видала книжку «Гуцульщина в низинці». Унікальне видання вмістило великий масив інформації з найдавніших гуцульських узорів.

Окрім того, пані Віра їздить в експедиції по українських селах, розпитує в старих людей про минувшину.

– Вбрання є, вишивки є, а на голову нічого – не знаємо, що з тією головою робити, то я останні три роки присвятила головним уборам, ходжу в експедиції. Приїжджаю в Україну раз на рік. А цього року може буде й два рази. Бо зазвичай я приїжджаю в липні чи в серпні, а цього року, думаю, хай і раніше буде. Бо майстер-клас, який відбувся в Музеї Івана Гончара в минулому році, був настільки цікавий! Але прийшло забагато людей, не могла дізнатися про все, що хотіла. Думаю приїхати восени і продовжити збирати інформацію.

Для мене дуже важне – передати чисту інформацію: де, що, чому. Ми ходимо по селах і просимо, щоб ті бабці показали, як перев’язувати голови. Багато вже повмирали, а багато вже не пам’ятають. Минулого року ми пішли до однієї бабці, вона мала десь 90-то років, то вона нам показала, але у бідолахи вже пальці були покручені і вона не могла тягнути. А зараз у перемітках ніхто не ходить і я так бачу, коли старші повмирають, то це все разом з ними відійде.

А є такі, що роблять унікальні речі, але не хочуть передати, бо бояться конкуренції. І це  шкода, бо я вважаю, що мистецтво не твоя власність, а всієї країни.

традиційні бісерні прикраси

Традиційні прикраси з бісеру

Відколи Україна стала вільною, я приїжджаю сюди. Мої родичі були вивезені на роботу до Німеччини. Я й народилася там. З Німеччини разом з батьками поїхали в Бразилію, прожили там 14 років. А тоді тато і мама знайшли родину в Америці і від 1962 року там мешкаємо.

Мама багато розповідала про Україну. В Бразилії практично ніякої інформації про Україну не було. А коли приїхала в Америку, то багато вишивала. Коли вийшла заміж, вступила до Союзу українок Америки. Вони організували навчальний курс на 5 років. Нас вчили люди, що з України виїхали, а до того працювали там по музеях. Вони нам давали багато цікавого.
Тоді я запалилася тим усім, шукала додаткову інформацію. Почала з вишивки. Коли вишила гуцульську блузку, треба було запаску виткати, крайку виткати, тоді робила сердак, кептар – одне інше тягне. Потім вишила полтавську блузку, а приїхала сюди – виткала плахту.

Я маю зроблених біля 10-15 головних уборів. Одяг поки що тільки гуцульський  і полтавський досконало зробила.

Я належу до Спілки української молоді, є їхня вихованиця. По таборах ми виховуємо і своїх дітей, щоб втримати наші традиції, мову, культуру. І я вдячна Богу, що то мені вдалося. Мої доні і віддалися за українців і діти розмовляють по-українськи. Асиміляція дуже велика, але ми якось боремося з тим. Хоча дитина вісім-десять години в школі, але вдома ми стараємося спілкуватися українською.

Ми маємо п’ятеро онуків, то три старші приїжджали в Україну. Вони були такі захоплені. Київ дуже сподобався і села. Ми по горах лазили, то вони були вражені красою. Старший буде наступного року записуватися до Могилянської академії, йому буде 16 років. Наступного року він на ціле літо приїжджає в Україну.

Кілька років тому за українське мистецтво від одного американського благодійного фонду (Pew Charitable Trusts – авт.) я отримала велику нагороду. Ця компанія шукає митців і дає на їхні потреби гранти. Вони й фільм про мене зробили. Знімали, як я робила гердани, вишивала, ткала.

Мельничук Юрій

Юрій Мельничук, заступник директора з науково-фондової роботи УЦНК «Музей Івана Гончара»:

Ми зустрілися в Музеї Івана Гончара 2001 року. Пані Віра з 1992 року постійно їздить в Україну і вивчає народне мистецтво. Вона прийшла в наш Музей з метою познайомитися з фахівцями, колекцією, фондами. З того часу зав’язалася наша щира дружба.

Наслідком дружби стали численні спільні розвідки, поїздки по Україні, а також отримав гранти. З подання пані Віри та її колеги Ольги Колодій (яка більше вивчає українські народні прикраси з бісеру) я мав два гранти в Америці – 2003 і 2006 роках, присвячених вишивці. У 2003 році він називався «Символіка, семантика українських вишитих рушників», а у 2006 – «Рідкісні маловживані техніки вишивання на Україні».

Грошову підтримку надавав Пенсільванський фонд мистецтв. Система роботи фондів мистецтв у кожному штаті своя, але в будь-якому разі це дуже зручна форма. Коли представники різних народів, які населяють Америку, мають змогу навчитися того, що вони втратили чи забули, чи чого взагалі не знають, не вміють. І для цього викликають зі своєї батьківщини-країни, звідки їхні предки, майстрів, що можуть навчити, відповідно, майстрів цієї національності в Америці. Наприклад, українська громада, в нашому випадку пані Віра, подає application form, мої анкетні дані, і далі вони розглядають на засіданнях, йде відбір на найцікавіші.

У 2003 році їх зацікавила тема своєю глобальністю, бо символіка українських вишитих рушників – це неймовірно велика тема. І вони навіть дали грант з цікавості, як ми виплутаємося з цієї проблеми. Та зрештою вони були надзвичайно вражені, бо ми подали звіт 28 сторінок, 81 слайд переважно із колекції нашого Музею, які проілюстрували цю тему. Та інформація, яка є в нас, цікава загалом як культурне явище і феномен для світу. Цей звіт, як стаття, був потім опублікований у двох номерах журналу «Народне мистецтво» (3-4 номер за 2004 рік і 1-2 номер за 2005 рік).

У 2006 році грант був більше практичний, по технології, бо це треба було відшити 20 різних зразків. Показати, проілюструвати. І ми дали також і описи і картосхеми, де побутує той чи інший шов, який він, схеми вишивання я малював, зразки відшиті.

Мельничук, Наконечна

За розглядом традиційних прикрас з бісеру

Під час першої і другої подорожі мав зустрічі з діаспорою, читав лекції, проводив майстер-класи, попрацював в українських музеях в Нью-Йорку, в Стенфорді (Стенфордський університет – авт.).

В першому гранті моїми учнями, крім Віри Наконечної, були лемко в третьому поколінні, який в Америці вже народився Василь (Bill по-американськи) Джула. Його дід та баба з Лемківщини туди емігрували на початку 20-го століття.

Вже не перший рік ми працюємо над темою «головні убори». Ця тема дійсно занедбана в плані вивчення костюма. Способи вив’язування хусток вийшли з ужитку, особливо намітки  – стародавній вид вбрання рушникового типу.

Весільна мода. Там теж звертаються до етнічної спадщини і як робити, наприклад, весільні головні убори. Вони були надзвичайно складні, пишні, дорогі, багаті, красиві, тобто зовсім не порівняти ні з якими білими фатами. Це запозичена європейська мода. У кожного регіону були свої убори, надзвичайно цікаві, складні.

І це все на часі, бо це не просто види, які зникли і занесені у Червону книгу. Костюми, головні убори, прикраси – ці всі речі є затребуваними сучасними модельєрами, бо етніка знову в моді. Це і зв’язок з предками і мода, і краса – і все разом.

Розмовляла Катерина Качур, Рукотвори