Шукаємо приміщення у центрі Києва Більше не показуватиX

Віра Наконечна: Американців дуже цікавить українське мистецтво

Віра Наконечна: Американців дуже цікавить українське мистецтво

Американка українського походження Віра Наконечна з 80-х років минулого століття займається реконструкцією українського народного вбрання, зокрема традиційних головних уборів, у діаспорі. Щороку їздить в Україну переймати досвід у науковців в Музеї Івана Гончара та у бабусь по селах. Зараз мисткиня мешкає в місті Філадельфія, що на східному побережжі США у штаті Пенсильванія.

Віра Наконечна вишиває, створює прикраси з бісеру, зі шкіри робить гуцульські кептарі, реконструює сердаки. Не тільки сама цим займається, а й навчає інших — викладає в Студійному осередку української культури при Менор Коледжі (Пенсильванія, США).

— Ми там багато чого робимо: проходять заняття з вишивки, з бісероплетіння. На ці курси ходять і українці і американці. А зараз хочемо зробити курс вишивання рушників, щоб вони зрозуміли цей обряд… З вишивки дуже люблять низинку і вирізування білим по білому.

Американців дуже захоплює писанка. Вони дивляться, як ти це робиш, як будуєш. Їх дуже дивує, куди зникає колір, як він лягає один під один…

Я маю дві доні. І коли вони були у п’ятому чи сьомому класі, я їх вчила писанки писати. Десь два місяці тому дочка знайшла свою товаришку, яка була на тих курсах, і та питає, чи мама досі учить писати писанки, бо ще пам’ятає, як на тих курсах була.

Наконечна Віра

Віра Наконечна в Музеї Івана Гончара, весна 2010

Віра Наконечна переймала досвід в Євдокії Сороханюк — українки, яка корінням з Гуцульщини і Верховини, а зараз живе в Нью-Джерсі. Свого часу вона проводила лекції по цих регіонах, розказувала, як робити весільні традиційні зачіски. У 2002 році видала книжку «Гуцульщина в низинці». Унікальне видання вмістило великий масив інформації з найдавніших гуцульських узорів.

Окрім того, пані Віра їздить в експедиції по українських селах, розпитує в старих людей про минувшину.

— Вбрання є, вишивки є, а на голову нічого — не знаємо, що з тією головою робити, то я останні три роки присвятила головним уборам, ходжу в експедиції. Приїжджаю в Україну раз на рік. А цього року може буде й два рази. Бо зазвичай я приїжджаю в липні чи в серпні, а цього року, думаю, хай і раніше буде. Бо майстер-клас, який відбувся в Музеї Івана Гончара в минулому році, був настільки цікавий! Але прийшло забагато людей, не могла дізнатися про все, що хотіла. Думаю приїхати восени і продовжити збирати інформацію.

Для мене дуже важне – передати чисту інформацію: де, що, чому. Ми ходимо по селах і просимо, щоб ті бабці показали, як перев’язувати голови. Багато вже повмирали, а багато вже не пам’ятають. Минулого року ми пішли до однієї бабці, вона мала десь 90-то років, то вона нам показала, але у бідолахи вже пальці були покручені і вона не могла тягнути. А зараз у перемітках ніхто не ходить і я так бачу, коли старші повмирають, то це все разом з ними відійде.

А є такі, що роблять унікальні речі, але не хочуть передати, бо бояться конкуренції. І це  шкода, бо я вважаю, що мистецтво не твоя власність, а всієї країни.

традиційні бісерні прикраси

Традиційні прикраси з бісеру

Відколи Україна стала вільною, я приїжджаю сюди. Мої родичі були вивезені на роботу до Німеччини. Я й народилася там. З Німеччини разом з батьками поїхали в Бразилію, прожили там 14 років. А тоді тато і мама знайшли родину в Америці і від 1962 року там мешкаємо.

Мама багато розповідала про Україну. В Бразилії практично ніякої інформації про Україну не було. А коли приїхала в Америку, то багато вишивала. Коли вийшла заміж, вступила до Союзу українок Америки. Вони організували навчальний курс на 5 років. Нас вчили люди, що з України виїхали, а до того працювали там по музеях. Вони нам давали багато цікавого.
Тоді я запалилася тим усім, шукала додаткову інформацію. Почала з вишивки. Коли вишила гуцульську блузку, треба було запаску виткати, крайку виткати, тоді робила сердак, кептар — одне інше тягне. Потім вишила полтавську блузку, а приїхала сюди – виткала плахту.

Я маю зроблених біля 10-15 головних уборів. Одяг поки що тільки гуцульський  і полтавський досконало зробила.

Я належу до Спілки української молоді, є їхня вихованиця. По таборах ми виховуємо і своїх дітей, щоб втримати наші традиції, мову, культуру. І я вдячна Богу, що то мені вдалося. Мої доні і віддалися за українців і діти розмовляють по-українськи. Асиміляція дуже велика, але ми якось боремося з тим. Хоча дитина вісім-десять години в школі, але вдома ми стараємося спілкуватися українською.

Ми маємо п’ятеро онуків, то три старші приїжджали в Україну. Вони були такі захоплені. Київ дуже сподобався і села. Ми по горах лазили, то вони були вражені красою. Старший буде наступного року записуватися до Могилянської академії, йому буде 16 років. Наступного року він на ціле літо приїжджає в Україну.

Кілька років тому за українське мистецтво від одного американського благодійного фонду (Pew Charitable Trusts – авт.) я отримала велику нагороду. Ця компанія шукає митців і дає на їхні потреби гранти. Вони й фільм про мене зробили. Знімали, як я робила гердани, вишивала, ткала.

Мельничук Юрій

Юрій Мельничук, заступник директора з науково-фондової роботи УЦНК «Музей Івана Гончара»:

Ми зустрілися в Музеї Івана Гончара 2001 року. Пані Віра з 1992 року постійно їздить в Україну і вивчає народне мистецтво. Вона прийшла в наш Музей з метою познайомитися з фахівцями, колекцією, фондами. З того часу зав’язалася наша щира дружба.

Наслідком дружби стали численні спільні розвідки, поїздки по Україні, а також отримав гранти. З подання пані Віри та її колеги Ольги Колодій (яка більше вивчає українські народні прикраси з бісеру) я мав два гранти в Америці – 2003 і 2006 роках, присвячених вишивці. У 2003 році він називався «Символіка, семантика українських вишитих рушників», а у 2006 – «Рідкісні маловживані техніки вишивання на Україні».

Грошову підтримку надавав Пенсільванський фонд мистецтв. Система роботи фондів мистецтв у кожному штаті своя, але в будь-якому разі це дуже зручна форма. Коли представники різних народів, які населяють Америку, мають змогу навчитися того, що вони втратили чи забули, чи чого взагалі не знають, не вміють. І для цього викликають зі своєї батьківщини-країни, звідки їхні предки, майстрів, що можуть навчити, відповідно, майстрів цієї національності в Америці. Наприклад, українська громада, в нашому випадку пані Віра, подає application form, мої анкетні дані, і далі вони розглядають на засіданнях, йде відбір на найцікавіші.

У 2003 році їх зацікавила тема своєю глобальністю, бо символіка українських вишитих рушників – це неймовірно велика тема. І вони навіть дали грант з цікавості, як ми виплутаємося з цієї проблеми. Та зрештою вони були надзвичайно вражені, бо ми подали звіт 28 сторінок, 81 слайд переважно із колекції нашого Музею, які проілюстрували цю тему. Та інформація, яка є в нас, цікава загалом як культурне явище і феномен для світу. Цей звіт, як стаття, був потім опублікований у двох номерах журналу «Народне мистецтво» (3-4 номер за 2004 рік і 1-2 номер за 2005 рік).

У 2006 році грант був більше практичний, по технології, бо це треба було відшити 20 різних зразків. Показати, проілюструвати. І ми дали також і описи і картосхеми, де побутує той чи інший шов, який він, схеми вишивання я малював, зразки відшиті.

Мельничук, Наконечна

За розглядом традиційних прикрас з бісеру

Під час першої і другої подорожі мав зустрічі з діаспорою, читав лекції, проводив майстер-класи, попрацював в українських музеях в Нью-Йорку, в Стенфорді (Стенфордський університет – авт.).

В першому гранті моїми учнями, крім Віри Наконечної, були лемко в третьому поколінні, який в Америці вже народився Василь (Bill по-американськи) Джула. Його дід та баба з Лемківщини туди емігрували на початку 20-го століття.

Вже не перший рік ми працюємо над темою «головні убори». Ця тема дійсно занедбана в плані вивчення костюма. Способи вив’язування хусток вийшли з ужитку, особливо намітки  – стародавній вид вбрання рушникового типу.

Весільна мода. Там теж звертаються до етнічної спадщини і як робити, наприклад, весільні головні убори. Вони були надзвичайно складні, пишні, дорогі, багаті, красиві, тобто зовсім не порівняти ні з якими білими фатами. Це запозичена європейська мода. У кожного регіону були свої убори, надзвичайно цікаві, складні.

І це все на часі, бо це не просто види, які зникли і занесені у Червону книгу. Костюми, головні убори, прикраси — ці всі речі є затребуваними сучасними модельєрами, бо етніка знову в моді. Це і зв'язок з предками і мода, і краса — і все разом.

Розмовляла Катерина Качур, Рукотвори

Якщо Ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter

4 відгуків

  1. Степан says:

    Щастя Вам і творчого довголіття!

  2. Це й не дивно, що люди з закордону цікавляться нашими вишиванками та й зрешою усім нашим чарівним творчим покладом в царині українського національного костюма. Я також багато уваги приділяю КАНОНАМ в українській етнографічній абетці. Було багато сварок, сліз у нас в громаді серед жінок, щодо головного вбрання. А воно було і є це вбрання, причому скероване своїми законами (соціальними, регіональними, чосовими. і т.і.) В УКраїні навіть вийшла чудова (велика і багаточинна) марка, присвячена жіночому головному вбранню. Я трохи нижче додам свій допис, який якараз свідкує про цікавіть іноземців до нашого українського строю, а дещо з приводу жіночого волосся та його приборкання, раджу проглянути моє оповідання "Ой не ріж косу... " Шукати на сайті kobza.com.ua (Українське слово — Мурманськ, в колонці зліва, — то робиться дуже легко, варто лише вийти на сайт «Кобзи»

    Щиро — Наталя Литвиненко — Орлова — Мурманськ — 69 — паралель.

    Українське слово (Мурманськ)

    Етнографічні канони очима представників Норвегії

    Відбулася творча зустріч Народного хору української пісні «Лелеки» з представництвом Королівства Норвегія

    Норвезькі гості давно мали на меті познайомитися з нашим співочим колективом, а тут і випала така нагода. Зустріч відбулася 16 квітня в мурманському готелі «Полярні Зорі». А відтак за вечерею Народний хор української пісні «Лелеки» дав невеликий концерт, аби гості з Норвегії мали уявлення про нашу пісню та культуру взагалі. З великим зацікавленням гості придивлялися до наших костюмів та прислухалися до наших пісень, а пісню «Ой чорна я, си чорна» навіть підспівували разом з нами. Бо цю пісню чули вони та полюбили дещо раніше, в колективі підшефної мурманської школи №31.

    По закінченні концерту норвезькі гості засипали нас запитаннями щодо традицій та призначення українського костюму. Тепер смішно, а тоді трохи розгубились, бо гості запропонували спілкуватись англійською… Цікавим видався і такий момент, що запитання задавали норвезькі мужчини. А питання були такі, що навіть подивуєшся. Зрозумівши, що до англійської мови ми «трохи байдужі» вони мало не на пальцях висловили своє запитання щодо вінка та хустки. І тут мені з пам’яті вихопилися оті два потрібні слова. «Це» — кажу я «гьорлс», а це «вумен».

    Але наступне питання було ще з більшою цікавинкою… Наших гостей зацікавила така деталь костюму, як крайка та рушник, яким була підперезана молоденька дівчинка. Я знову пояснила, мовляв крайкою підперізуються «вумен» та «грінмазе», а рушником мають право підперізуватися дівчата. А далі вже сама від себе додала, показуючи руками та примовляючи тими ж самими «знаними» словами, що вузол підперізка з боку праворуч, то дівоче право, а жіноче право пов’язувати крайку ліворуч, або ззаду.

    Тут на підмогу приспішила наша Катерина Олексієнко, яка добре знається на скандинавських мовах. Відтак Катя могла досить жваво відповісти на подальші запитання наших гостей. А їх цікавило, чи вдягаємо ми наші костюми на державні національні та релігійні свята, під час весілля, тощо. Отак запали в душу наші вишиванки гостям з Норвегії.

    А мені в душі, зі сміхом взамін, вирує таке питання до самої себе… А якби наші старші жінки, беручі приклад з деяких наших українок з інших громад, та вбралися б у віночки, та ще й маючи сиві коси?!... То щоб я мала відповісти тим мудрегельним норвежцям щодо віночка?... «Згадала баба, як дівкою була…»?! Але такий гіркуватий жарт навіть при моєму «англомовному запасі» не можливо було б перекласти і донести до свідомості наших гостей. Не допомогла б мені тут і Катерина…

    Зрозуміло, що жартую. Але могло би бути і не до жартів, аби не дотримувалися ми етнографічної абетки. Бачте, як то не дивно виглядає, але сторонні люди, представники іншої країни, та ще й чоловіки(!) зосередили свою увагу саме на тому, болючому для нас, українців, моменті, на якому ми не раз пересварилися, а деякі наші жіночки й боляче переплакали, але і надалі вперто та гордо «дівують» тощо.

    В нашій громаді вже цим «перехворіли» і нарешті зрозуміли, що має бути так, як вимагає історична пам'ять щодо українського народного костюму, як жіночого, так і чоловічого. І сталося так, що плакали вже й від радості, коли один з дипломів, який ми одержали на Фестивалі-конкурсі ім. Олександра Кошиця в Москві був одержаний нами за достовірність історичного українського костюму. Аналогічний диплом одержали ще і двоє дівчаток з Хабаровська.

    Не маємо ми права вдаватися до вигляду гопників в корчмі, або в кращому разі, до тих ряджених, яких на третій день весілля везуть «топити у ставку» на возку. В цьому разі навіть чоловікам жартома намощують «пишність та огрядність» та вчеплюють до «лисої папліски» квітучого віночка. Але то вже зовсім інша сторінка нашої весільної української етнографії. Повторюся вже вкотре, що коли вже ми визначили за мету репрезентувати і нести у світи нашу українську культуру, то робити це потрібно за всіма вимогами народних етнографічних канонів.

    Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.

    talochka-htz@bk.ru

  3. Олена says:

    Велике спасибі пані Вірі за її працю, і многії та благії літа! Вона робить справді велику та потрібну справу. Побільше б нам таких людей!

  4. Василь says:

    Ваш внесок в розвиток вишивки безмежний, Ваші вишивки будуть прекрашати не одне покоління — щиро вам дякую!!!

    мене дуже інтересує Ваша книжка"Гуцульщина в низинці" підскажіть де можна придбати, як що хтось знає напишіть мені на пошту zoro.2000@list.ru

    Дякую.

Додати відгук

ОголошенняЯк замовити
Terra Incognita: подорожі, активний туризм, екскурсії Україною Творча майстерня Олександри Теліженко
Ярмарок до Миколая в Музеї Івана Гончара

Підпишіться на розсилкуЗгорнути
1130 людей вже підписалися
Що нового?Всі новини
Наші новини на Google+
Новини проектуДивитися всі
Свіжі відгуки
Рукотвори, 2009-2016.Власниками дописів, світлин або видива є його автори.
Вітаємо поширення змісту з обов’язковим посиланням на джерело.
Проект працює на двигунці Wordpress
Утнув та оздобив: Богдан Гдаль
Facebook livejournal RSS/Feed

Повідомте про помилку

Увага! Слід заповнити всі поля!
Email-адреса має бути справжньою!

Первинний текст:

Ваше виправлення:

Ваше ім’я:

Ваша email-адреса:

Надіслати
Закрити