16 Бер 2009 00:21 Розмови

Леся Денисенко-Єременко: Козу ліплю через раз

Леся Денисенко-Єременко: Козу ліплю через раз

Мисткиня походить з давнього роду гончарів. Ще її дід Павло Денисенко крутив гончарний круг, дивуючи люд своєю майстерністю. Не дивно, що в онуки гончара таке тонке розуміння і відчуття глини. Непосидюча душа пані Лесі не терпить конвеєрних штампів, кожна її робота – це нове, ні на що не схоже творіння. Це – і макітри, горщики, глеки та кухлі, і розписані тарелі та чудернацькі глеки у вигляді скульптурних композицій. Як стільки всього нафантазувати, майстриня не приховувала таємниці… На початку року у столичний музей П.Тичини вона привела своїх міфічних істот…

Леся Денисенко-Єременко…Побачила у ваших виробах ніби сюжети зі свого дитинства. Звідки в них така переплетена міфологічність та казка?

Я не знаю, мені просто звучить ця глина. Я переймаюся якимсь таким настроєм, коли контактую з глиною, і цей настрій виливається у те, що ви сьогодні бачили… Ніби яке надиктовування йде з космосу, мабуть. Я спеціально нічого не роблю для того, воно само приходить. А взагалі, мабуть, це у мене від моїх прадідів. У мене рід такий був у Чернігівському краї, село Олешня – мої діди, прадіди, всі гончарували… Я не знаю, який це дух мені передався через багато поколінь. Я взагалі-то спочатку не займалася цією справою. Я закінчувала Політехнічний інститут, працювала за фахом. А коли вже взяла до контакту у руки глину, то тоді почалися оці мої бачення в глині, читання глини.

Це безмежність, це моя справа по життю, це моє щастя. Це ті речі з землі, які рятують мою душу, мені від того дуже добре. А особливо, коли я бачу, що і люди цим переймаються, якщо сумно людині, вона засміється, як подивиться на ці образи, або навіть похарчується з тої посудини, яку я зробила. Та навіть не харчуватися, а просто поставити на стіл у побуті ту мисочку, а вона так очі ті манить, що людині стає добре… Ви розумієте, оця пам’ять, пам’ять віків живе у кожній людині, але на скільки вона зараз загнана у той куток, що людина навіть не знає того…

А коли вперше взяли до рук глину і чи пам’ятаєте свій перший виріб?

Вперше я взяла до рук глину у 1993 році.  Це коли я пішла з інженерії, був час перебудови. А почалося все з того, що тато запропонував мені зробити першу іграшку -свищик. І я зробила того свищика, це була дуже кумедна річ, не така повноцінна на мій погляд, але його навіть з ностальгією згадую. Потім я почала робити вже більш складніше, почала піднімати планку, мені захотілося робити все більше, більше й більше, а коли цей азарт прийшов, то це вже безмежність. А зараз у мене такі апетити, слава богу, не можна збити. Дай Боже здоров’я тільки на ці речі (сміється), бо це важка справа, як для жінки. Не знаю, скільки я ще зможу піднімати ці пласти, тому що мені не хочеться на малому зупинятися…

Леся Денисенко-ЄременкоЗвідки ви черпаєте енергію та знання до таких гончарних сюжетів? Ви спеціально читаєте казки, ну, якось готуєтеся до цього?

Ні, я просто українка, це у мені живе. У мені живе пісня.. Мені черпати навіть не приходиться. Я йду по вулиці, скажімо, по асфальту, а мені там вишневі садки в голові, у мене хати під тими стріхами. Я щаслива тим, що я ще застала бабусину хату, такий вишневий садок, зараз цього, на жаль, вже немає. Але отой дух, він зафіксувався в дитинстві, це просто ліки від старості на все життя. Ота пам’ять, звідки ти, що ти, для чого ти, і це на скільки тримає дух і постійно підживлює енергією, не дає згасати…

Які тварини переважають у вашій творчості і кого найбільше подобається ліпити?

Коза! (сміється) Знаєте, у неї космічні роги. Почалося все з іграшки півничок, але потім коза.. Я йду, а коза пасеться, вона така розкішна, такі роги і мені вже малюється… То я так – зліплю котика, зліплю баранчика, зліплю, припустимо, ще лева, ще когось.. і козу.. через одного і козу.. І коза може бути така-сяка, лежача, сидяча… оце, мабуть, моя улюблена тварина і причому вона така, розумієте, естетична. До речі, я знаю, коза, як харчується, то гидкого не з’їсть (сміється).
Ну, можливо, у мене ще сузір’я рогате, я овен. Мені оцей космос, роги… така загадковість, та навіть міфологія, яка присутня в козі – ці всі речі мене наповнюють.

А найважче кого ліпити з тварин? Були відчуття, кого важко виліпити?

Ні, я не знаю..

А кого ще не ліпили?

Я ліпила всіх, тільки те мале, а те велике. Розумієте, я дуже люблю тварин і вони мені такі живі. От ви бачили моїх ліплених тварин, там у них образи нагадують трішки людські. Ніби тварина і людина. Мені нема важкого, будь-яку тварину я люблю. Але у мене всі тварини виходять українськими – коза, кінь, півень, ну і лев, хоч і в Україні не сильно водиться, але всеодно, олень, корова. Що там ще можна перелічити? Що тут водиться, мабуть, навіть і мавпу ліпила (сміється). Одним словом , всяке.. Мені приємно, тому що я не люблю одноманітності. Мені хочеться, щоб всього було багато, щоб все було так веселково. Ну, одним словом, щоб це було так безмежно, ну, і вони всі різні. Навіть одну тварину можна тисячу разів і різною зробити. Отак.

Скільки часу йде на виліплення одного такого гончарного сюжету?

Ну, сюжету це складніше. Дивлячись, чого я там собі нафантазувала. Якщо припустимо  одну просту постать, то технологічно попередньо на крузі заготовки роблять, потім саме ліплення, потім воно повинно підсушуватися, якщо глина себе дуже нормально поводить, то це тиждень, можливо 5-7 днів. Але ж над ним, як то кажуть, варто поворожити, потім висохнути, щоб не тріснуло. Я так роблю, що втомлююся, і в мене бувають моменти незадоволення, що я себе відтягую. І так думаю, переночую, а зранку буде веселіше, бо я можу і знищити ці речі. Спочатку ніби відчуття, що не так пішло, але приходжу вранці, дивлюся, а воно так як треба, можна ще чого додати і ще цікавіше буде.. отакі метаморфози (сміється).

Розкажіть про ваші готування. Ваша мама казала, що ви і молитеся до того, і просите Бога, щоб він допоміг.

Звичайно, вранці це обов’язково повинна бути молитва. Я прошу Господа дозволу на ці речі. Все починається з «Отче наш» звичайно. А потім запалюю свічку, щоб Господь побачив мою майстерню, мій круг гончарний, щоб побачив мою глину і дав мені велику згоду на те, щоб я зробила свою мрію. А кожен день, якщо я сиджу за кругом, то це вже мрія здійснюється. Це злет, ти просто торкаєшся такого, що не всім дається, що я можу на крузі робити, і таку наснагу від того маю. Але на жаль, побут забирає занадто багато часу. Я, можна так сказати, краду час, щоб глину приголубити, краду час у життєвих ситуаціях, бо буває так затягне, що я перебігами.. майстерня.. зробила-вискочила, а то треба борщ варити, а то треба город копати, а то треба прати..

Леся Денисенко-ЄременкоОпишіть свою майстерню.

Це така робітня, а не майстерня. Це такий куточок у сарайчику. У куточку чотири на чотири метри стоїть круг гончарний, глина, стіл і пічка.. Піч в стіні електрична, об’ємом десь на 0,3 куба здається чи навіть менше. Така моя майстерня.

А де зберігаєте свої вже готові вироби?

На горищі, під ногами (сміється), в коробках, Боже, де прийдеться. Умови ніякі.

Родина не нарікає, що заважають, чи навпаки вони від цього отримують задоволення і натхнення?

А родина розуміє.. У мене ж тато теж був гончар, він художник кераміст, живописець. Він людина теж така від Бога, його Господь уже, нажаль, забрав. І я в цих речах росла і моя родина в цих речах. Це для нас звично. Мені дуже добре, що мені ніхто не заважає, важко мені чи легко мені, ну, це моя справа.

Яким чином ви поширюєте свої вироби – це фестивалі чи магазини?

Це фестивалі, це симпозіуми, це мистецькі зібрання… це не бізнес! Це не бізнес, це стан душі. І це, де запросили, або ще, як-то кажуть, я вийшла і там звичайно є якась й копійка для того, щоб виживати, бо ще приходиться і хліб жувати (сміється).

А де звичайні люди можуть придбати ваші вироби? Є десь їхнє зосередження в магазинах?

Ні, немає.

Чи це лише через вас?

Так, це тільки через мене. І я ж кажу, я в Пирогові буваю, мене запрошують на свята на територію музею Івана Гончара. День Києва, скажімо, День незалежності. Або я ось була на фестивалях Трипільське коло, Рожаниця. Мене по телефону запрошують і якщо маю якийсь наробіток, я з ними.

А яка вартість ваших робіт і за якими критеріями ви оцінюєте? Я так розумію, що це дуже важко.

Дуже важко. Ну, критерії я не знаю.. Раніше оцінювали по об’єму, але в мене така відносна річ той об’єм, був горщик і там цей.. А це відносно. Можливо такого об’єму не потрібно, а сказати так грубіше, мороки скільки біля нього. А по критеріях не знаю, можливо відносно інфляційного стану країни. Не знаю, щоб вижити, можливо так (сміється) Ну, і звичайно по вартості затрат, бо затрати скажені. Я не можу зробити недосконалу річ і викинути, аби заробити і піддурити ту людину, якій я збрешу. Це не брехня, це чесна справа. Тому що моя справа, не зрадити.

А глину, де ви берете?

Ну, це відкриваються пласти, глибоко в землі.

Важко дістати?

Дуже важко. Риємо руками, довбемо, ношу своїми руками, повипиналися жили. Сама тягну, потім виморожується взимку, висушується влітку, потім оце все, як то кажуть, перемолочується бетономішалкою. Відра тягаю на животі, переливаю, поки я дійду до тої речі, чому вони може будуть і підвищеної вартості, тому що дуже важко прийти до того ідеального вигляду, поки я натягаюся цих речей. Просто нарити, привезти додому, це все перемолотити, зробити, це такий скажений час. Це сидиш практично без грошей абсолютно, щоб зробити річ толкову. Ну, це якщо та, що реалізується. Бо припустимо ці композиції, що на виставці, я їх навіть не реалізую, тому що вони – це мої діти.

Леся Денисенко-ЄременкоЧи підраховували, скільки за життя ви зробили гончарних виробів?

Та вже тисячі. Конкретно я не займаюсь цим, нема коли, я просто роблю, а воно йде. Ну, це як сказати, скільки я там борщів з’їла чи скільки кусенів хліба. Ну, приблизно так. Це життєва ситуація, я роблю, а воно йде, окрім звичайно великої пластики, я нею не розкидаюсь. Це може бути десь 50 речей на сьогодні. Хоча я тільки з 2000 року почала капітально робити ті речі, що ви бачили в залі. Ну, а де такий дріб’язок, начиння, воно розходиться швидко.

Яка мета гончара в сучасному світі? Чи є така мета, до якої ви ще прагнете дійти?

Я навіть не задумувалася над цим питанням. Розумієте, дух сучасного світу якийсь протилежний духу гончара. Находить інколи песимізм великий, але ж.. мене особисто рятує ця справа. І перспективи тої не дуже, бо якось іншим шляхом багато молоді йде. А ці речі повинні закладатися ще навіть бабусями-дідусями. З них починатися. Якщо відпустить від себе матір дитину, то воно може вже не тим шляхом піде.

Як я вам казала, бабусина хата з вишневим садком повинна жити в дитині, а так як ми зараз ізольовані комп’ютером і асфальтом в Україні, то, на жаль, все штучне – тільки з інституту, університету і це з того спеціально художнього закладу, котрий під декількох педагогів шліфується. Розумієте, по викладанню тому, як воно робилось, робилось і оскомину набило, навіть традиція, я перепрошую. Ці гуртки навіть – це масовка. Чого була раніше традиція? Бо це було там, там і там, не було транспорту, ніхто ні до кого не їздив, але була поправка по місцю. А зараз оцей Інтернет, це отакево, це вінегрет. Так що перспектив я, на жаль, не дуже й бачу.

А у власному житті. Ви казали, що глина – це для вас книга, яку ви розгорнули і читаєте.

Я навіть не знаю, як пояснити те, що всередині сидить, це читання. Можливо це те, що я кажу. Живе поезія, живе пісня, живе те, що.. досвід оцей, можливо. І переливаєш в книгу і читаєш те, що там виходить. Воно якось все разом. Для мене перспектива нормальна ще, я так думаю. (сміється)

Тобто книгу ви ще не прочитали?

Та ні, ви що, я там тільки пару сторінок, я тільки почала. Я ж оце сказала сьогодні, що кожен звіт – це новий старт. Мене, слава Богу, запрошують звітувати у Київ, Житомир. Почали запрошувати зі своїми персональними виставками. А так у мене звіт що.. Це все вдома було.. (сміється) я робила ці речі, а сама думаю: Боже, це моя пісня, але ж кому воно може потрібно, але ж всеодно… це моє, я не можу зрадити цю справу.

Відвідала виставку Катерина Качур