Вікторія Колісник / Рукотвори

Творчість

“Моє захоплення ліпленням почалося у ранньому дитинстві. Правда, ліпила я із пластиліну. Батьки купували великі набори зі стеками і я їх активно перетворювала на півників, коників та цілі сценки із життя. Кілька разів ходила на гурток кераміки: викладач мене дуже хвалив, але тоді, мабуть, терпіння не вистачило чи бажання – покинула. Ліплення не сприймала серйозно: після школи закінчила університет за спеціальністю «Журналістика». Працювала на радіо, телебаченні, в газетах. Потім одружилася, народила доньку. В декреті після динамічного життя журналістом було нестерпно нудно – і я почала ліпити. Трапився шматочок вакуумованої глини, який планувала подарувати маленьким братикам. Мої вироби потріскалися – вирішила спитати поради у фахівців. У Черкаському художньо-технічному коледжі було відділення кераміки (його вже закрили), туди я трохи походила до кераміста Федора Федоровича. Він показав, як крутити круга, як ліпити свищик. На фестивалях дивилася, як працюють майстри. Їздила на гончарний симпозіум у Чигирин. Ну, власне, от і вся наука – далі лише робота над собою. Свищики не свистіли, горщики ганебно валилися – було дуже важко (ще й з малою дитиною і без майстерні). Так тривало близько року. А потім почало виходити: вироби ставали досконаліші, звук свищиків чистішим. І я вже не змогла далі жити без глини – якщо не поліплю бодай два дні, то мене тягне до глини, немов магнітом. Усе кидаю – і ліплю-кручу.

Використовую суміш різних глин. Власне, де бачу глину – там і копаю, повз пройти не можу. До усіх цих копаних сумішей додаю заводську глину зі Слов’янська, тому що вона значно покращує якість виробу.

Не можу сказати, що мене надихає. Головне, щоб мене ніхто не чіпав, – і ліпитиму хоч усю ніч.

Коли лише починала ліпити, то механічно повторювала народні форми, але з часом почала ліпити авторські. Символи на вироби беру із писанок, старовинного гончарного посуду або вигадую сама. Власне, глина з характером – сама визначає, що і як ліпити та малювати”.