Шукаємо приміщення у центрі Києва Більше не показуватиX

Весільні сукні наречені почали вдягати у 1960-х

Весільні сукні наречені почали вдягати у 1960-х
3 лютого 2010 23:03

Доти дівчата виходили заміж у сорочках і спідницях.

”Я свою весільну сорочку дві неділі вишивала, — розповідає 85-річна Марія Кучер із села Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині. — Такі гарні в мене були полики (рукави від плеча до ліктя. — ”ГПУ”). Розшила їх квітками. І на грудях по квітці вишила. Спідниця широка на мені була, знизу підтичка з вишитою ляхавкою (частина сорочки, що виглядала з-під спідниці. — ”ГПУ”).

19-річна Марія Степанишина (праворуч) зі своєю подругою Надією Тракалюк, село Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині, 1965 рік. Надія у весільній сукні зі штапелю. Замовляла її у сільській швейній. Вінок і фату купувала на базарі (фото з сімейного архіву Марії Степанишиної).

19-річна Марія Степанишина (праворуч) зі своєю подругою Надією Тракалюк, село Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині, 1965 рік. Надія у весільній сукні зі штапелю. Замовляла її у сільській швейній. Вінок і фату купувала на базарі (фото з сімейного архіву Марії Степанишиної)

За односельця Олексу Марія Кучер виходила заміж за німецької окупації — у листопаді 1941-го.

— Зверху в мене був жукет, на ногах хромові чоботи, на шиї — три разки баламутів (намисто з білих камінців. — ”ГПУ”). Вони у мене ше є. Скільки людей хотіли у мене їх купити. А я кажу: де ви бачили, щоб я продала — у мене діти є. Мені їх дала моя мама, а їй — її мама. А я онучкам кожній дам по разку баламутів.

Вінок на голову робила сама — викапувала із розтопленого парафіну.

— На ярмарку продавали вінки, але дівчата навчилися самі їх робити. Брали парафінову свічку, розтоплювали, різали нитки з котушки. Кінчик нитки мачали у парафін і чекали, доки застигне. Тоді знов мачали, і знов — получалася ціла балабушка. Далі брали другий кусок нитки і так само мачали. Як назбирали 10 штучок, скрутювали дротиком. Це середина квітки. Пелюстки і листочки вирізали з бумаги, мачали у парафін, застигали і стояли рівно. Вінок був великий, ішов через усю голову і зав’язувався під розплетеними косами. Я уже була віддана, а своїй сусідці ше робила вінок. Позичила їй і жукет, в якому віддавалася, тоді не було ні в кого нічого: война.

Під розплетеним волоссям дівчата прив’язували до вінка багато кольорових стрічок.

— Я як кончила школу у 1961 році, то помню, шо сусідка Надя ше віддавалася у спідниці і сорочці, — згадує 62-річна Марія Степанишина, також із Гордіївки. — А десь у 1965-му в магазинах появився штапель, криндишін, то весільні плаття шили з нього. Шили простенько: короткі в зборочку-”тетянку” чи в складочку. Появилася фата. Зразу була довга, а тоді по плечі.

У 1970-х у моду ввійшли гіпюр та парча — весільні сукні шили з них.

— Я виходила заміж 1974-го, але тоді ніде нічого не було, — пригадує начальниця вінницького міського РАЦСу Галина Левицька, 57 років. — Ледве знайшла якесь готове плаття. Біле, цупке, коротке, приталене. Я його перешивала. Фату теж не могла знайти. То купила три, і три вінки. Зробила з тих вінків один і фату в три яруси пустила — наліпила як собі хотіла.

У 1980-х у моду ввійшли весільні капелюхи. Ззаду до них чіпляли фату.

— Ой, надивилася я на таких наречених, — сміється. — Капелюх має пасувати — до обличчя, фігури, наряду. Але у нас народ який — як модно, то й годно. Одного разу в тій шляпі прийшла товста, опецькувата та ще й невисокого зросту наречена. У неї було велике декольте і ця шляпа з крилами. Ще й фата причеплена. Виглядала вона в тому всьому, як ступа.

українське весільне вбрання

Весільне вбрання, що побутувало в українських селах 100 років тому, також і взимку: на Волині (1), Київщині (2), Поділлі (3), Покутті (4), Слобожанщині (5) та Херсонщині (6)

За Горбачова в СРСР з’явилися закордонні весільні сукні.

— Почали привозити сукні зі шлейфами, — пригадує Левицька. — Вони були розшиті бісером, а двометрові шлейфи позаду нареченої несли діти. Але при наших дорогах, пилюках, особливо коли іде дощ, шлейф був незручним. Наречені не знали, як його тримати, коли кругом грязно: накидати на руку чи держати у пальцях.

Шлейфи не прижилися.

— Мою весільну сорочку собака порвав, — махає рукою Марія Кучер. — Після весілля я випрала шмаття, повішала на мотузку на дворі, а він схопив і порвав.

Джерело: gazeta.ua

Якщо Ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter

8 відгуків

  1. сашко бо-гі коментує:

    охохо!!! у вас друге дихання відкрилося!!!!!!!!

    вітаю з розширенням світо- зору)))

    радуюсь!!!

  2. сашко бо-гі коментує:

    хоч і за перші «подихи» дуже-дуже вдячний!!!)))

  3. Ксю коментує:

    як мило! просто купа енергії та емоцій після прочитання статті!

    якось безпричинно радісно стало... а можна ще? 🙂

  4. Hajdamaka коментує:

    весела статейка, вкрай позитивна 🙂

  5. Так, зараз багато всіляких платтів для молоих наречених. В моє дитинство, десь у році 1958-му я бачила сільське весілля в селі пушкарне, що на Сумщині. Причому була засватана і віддавалася дівчина дуже бідна, в якої батько на прийшов з війни. Сукня була біла, — можливо й чиясь, а можливо і її. Якна мене тодішню, тобто на мій отой дитинний смак, то плаття було гарне.

    Нам тоді здавалося то вершком смаку та краси. Бо й вінок таки був отой, що свчкою його мастили і фата була. Але до того ж таки весілля моя мама (ми один рік мешкали з нею у селі) шила Тетяні, молодій, про яку тут йдетьс плаття з крепжоржету. Таке голубувато-сіре, а по тому полю та покидано дрібним візерунком, — напівкольцями лимончиків. Плаття було, як і годилося по тим часам, рясно зібране в «тетянку» та з рукавчатами зібранми у «фонарик» Таня була дуже схвильвана, зовсім боса (а ще на одній її нозі був пошкоджений палець-мізинок), але в цьому крепжоржетовому платні. Завтра мало бути весілля, а сьогодні везли скриню до молодого. Везли її на підводі кіньми. На узгорку посходилися жінки і плакали, дивлячись, як від'їзджає Таніна скриня до хати молодого. Мене це дивувало, а ще й дратувало, бо плакала, мало не ридма й моя мама. Я намагалася ї заспокоювати, смикала за рукав пальто, не приховувала свого роздратування, бо соромилась, що ото моя мама посеред вулиці вчинила ті слізні жнива... Зрештою, мама грубо смикнула свою руку, на якій я буквально повисла, і різко сказала: "Відчепись. Я пам'ятаю, як на початку війни такою ж підводою забирали їх батька на війну. (В тані був ще й брат) Я пам'ятаю, каже мама, як підвода відїхала, а батько сплигнув, бігом повернув до дітей і до дружини Мотрі, розцілував, та знову до підводи. А тоді ще раз, ще... та все наздоганяв підводу. Тай сказав наостанок : "Мої доргенькі, чує мені серце, що я вас більше ніколи не побачу... " З війни він не повернувся. Загинув. Не зовсім моя згадка стосується весільної сукні молодої, але в житті всьому є місце, — бачте, до якого спомину куди завів мене спогад... Відтак додам туту і уривок!!! з моє автобіографії, щоби людина, яка буде читати ці рядки змогла уявити, як такі події формували подальший світогляд дівчинки, якій було соромно за сльози мами. Хоч народилась я в другій столиці моєї України в м. Харкові, але велика частка мого особистого дитинства та трохи старших років промайнула на Сумщині у селі Грабовське, або як по колишньому, то Пушкарне, Краснопільського повіту. На краю села, де колись була хата мого діда Івана та бабусі Василиси, і яку колись забрали червоні варвари, починається моя Україна. І т о правда, що починається саме там, бо якщо навпрошки перескочити яром та ще трошки у гайок, то вже починається Курщина, або як по теперішньому, то Білгородщина, тобто Росія. І якийсь дивний був цей куточок нашого села, батьківщини моєї бабусі, мами, діда. Тут завжди співали тужливих пісень. Співали та плакали, а ще згадували…, — і кожен про своє, і про тяжке гуртове, колгоспне та воєнне життя. Пізніше мені стало зрозуміло, чому тут, на нашому краю села такий сумний плин життя. Зрозуміла я це тоді, коли одного разу, до дня Перемоги, хвіртки та паркани осель були «відзначені» металевою червоною зіркю, яка документально свідкувала на те, що з цього двору господар не повернувся з війни. На деяких хвіртках було по дві і більше таких зірок. Стало щемно-зрозуміло, що на нашому кутку живуть самі вдови, бо жодної хвіртки не минули «зіркою героя» Тому і співалось тут отак, — плачучі… Отож і мій пісенний світогляд сформувався в такому вдовиному оточенні, де співають плачучі, заміж віддають плачучі, самотужки городи орють також плачучі.

    І вже тут, у Мурманську, познайомившись з Павлінкою Матвєєвою, Людмилою Молочнюк, а пізніше з Катериною Багній, Галиною Турецькою, Катериною Карою та іншими нашими співочими лелеками я збагнула всю безмежну розкіш пісенної культури усієї України. ЦІ дівчата в свої юначі роки, ще коли жили в Україні, співали в самодіяльних хорах, а відтак і досвід мали неабиякий і на репертуарі пісенному добре зналися. Яка ж то багатюща наша українська пісенна спадщина. В ній вся наша доля, вдача і душа вкраїнська. І засіяно піснями нашими, як і нами – по всенькому світі.

    Розкотилися ми наче намистинки калинові по всім світовим широтам. От якби ото зібрати нас усіх до родинного гурту у своїй Державі, ото б яке «добре намисто» зібралось докупи. Про таке намисто, щоправда коралове, казали старші, мовляв інеєм береться, коли людину укидає в жар. Чи дозволить мені доля повернутися в Україну, а чи ні, але частка того животворчого чудодійного намиста маю тут у Мурманську. Як заспіває наш хор про оту самотню лебедоньку, або про дівчиноньку, що плакала в батька на порозі, або про козаченька, що до дівчини щовечора ходить, то всі хвороби відступають, де й сили беруться?! Отими ліками й видряпуюсь зі своїх болячок та всіляких труднощів. То цілюще Євщан –з ілля, яким засівать наші дівчатка – лелечки тут на саменькому краю Світу, аж за Полярним колом. Ото такі наші дівчата, а хлопцями хоч і не дуже рясно в Громаді, зате які свідомі і завзяті, — наші трохи підтоптані парубки. Щоправда є й молодші та нажаль не так багато, як хотілося б.

    Дехто, з особливо байдужих, і уявити собі не може, що безкорислива, жертовна праця в громадській організації може принести радість зустрічей з щирими талановитими людьми, що та робота може принести незмірні духовні плоди та щедроти, — та такі, що попри усі оті нестатки та многотрудність життя відчуваєш себе багатою і завзятою, бо ті однодумці, ті люди, що поруч з тобою, підіймають і тебе на крилах своєї вдачі на висоту свого духовного злету. А мене тягло до такої праці і до людей з саменьких

    шкільних літ, з саменького дитинства. Сама, щоправда, а ні співати, а ні грати на якомусь музичному інструменті я не годна зовсім, але до того світу, — співочого, творчого, високосного і закоханого в життя пнуся сама і підбурюю людей. Про таких, як я кажуть, мовляв сама ні до чого не здатна, але щось в ній таке від організатора… Отож не минають і мене люди, бо я сама боюся розминутися з ними. І вони, ці земляки мої, і стають співавторами отого чогось задуманого і вигойданого мною в схронцях душі. Отож вивершується такий собі взаємовплив серед небайдужих і цікавих людей, виникає співтовариство, яке стає рідним родинним колом.

    З правдивою пошаною – Наталя Литвиненко – Орлова – Мурманськ.

    • Ольга коментує:

      Дякую ВАМ.

      За Душу вашу чисту, за слова добрі.

      Такі люди всюди треба на Землі нашій.

  6. Тетяна коментує:

    Дуже дякую за світлу, чудову розповідь — і за прекрасний сайт!

  7. Jane коментує:

    так це дуже мило)))) при читанні я наче б то перенеслася в ті часи)))

Додати відгук

ОголошенняЯк замовити
Terra Incognita: подорожі, активний туризм, екскурсії Україною Творча майстерня Олександри Теліженко

Підпишіться на розсилкуЗгорнути
1131 людина вже підписалася
Що нового?Всі новини
Наші новини на Google+
Новини проектуДивитися всі
Свіжі відгуки
Рукотвори, 2009-2016.Власниками дописів, світлин або видива є його автори.
Вітаємо поширення змісту з обов’язковим посиланням на джерело.
Проект працює на двигунці Wordpress
Утнув та оздобив: Богдан Гдаль
Facebook livejournal RSS/Feed

Повідомте про помилку

Увага! Слід заповнити всі поля!
Email-адреса має бути справжньою!

Первинний текст:

Ваше виправлення:

Ваше ім’я:

Ваша email-адреса:

Надіслати
Закрити