А ми все про Великдень. Бо ж не всі ще паски поїли. У когось вони і досі красуються на столах та смакують до чаю. Хто освячував Великодні наїдки на Мамаєвій Слободі, буде що згадати, а всім іншим буде що порозглядати та почитати.
Цього року Великодній день видався надто мокрим. Освячували людей не тільки священники, а й саме небо. Та попри негоду люди поспішали до церков, ховаючи кошики під парасольками. На Мамаєвій Слободі, як і в попередні роки, на свято було ніде яблуку впасти. Прихожани ставали навколо церкви у кілька рядів. Як тільки перші отримали благословіння на розговіння, підступали інші і так з пів на п’яту ранку і до обіду.
А за кілька днів до Великодня ми завітали до Мамаєвої Слободи, щоб паску спекти і про саме свято розпитати у директора Центру народознавства “Козак Мамай” Костянтина Олійника. За його словами, якщо зараз до церкви йдуть з кошиками, то наші прадіди до церкви їхали возами і на них везли всякі наїдки:
– Раніше родина не обмежувалася двома-трьома особами, а було і по десять і п’ятнадцять людей у сім’ї: дідусь і бабуся, а інколи і прабабуся з прадідусем, батько, мати і семеро дітей – тож однією паскою не обмежувалося. Кожен господар повинен був показати, на скільки він заможний, тому пеклося по кілька солодких пасок, по кілька медових, козацьких, по кілька кислих, по кілька сирних пасок; робилися із збитого масла ягнята, пеклися самі ягнята, начинені і гречкою і мигдалем; пеклися поросята звичайні і з начинкою; кілька видів ковбас, сала як солоного так і свіжого; обов’язково була пика кабана із хроном в роті; освячувалися великі пучки зелені, салату, петрушки, вінки цибулі. І протягом тижня родина оцим усім святкувала.
Освячені страви вдома ховали у спеціальні скрині, в які б не залізла миша. Вважалося, якщо миша з’їсть щось свячене, то вона стає летючою мишею.
Особливо трепетно господині ставилися і до випікання пасок. Замішували паски, як і хліб, у спеціальних дерев’яних діжах. Коли сходило тісто, то слідкувала за тим, щоб у хаті було тихо й панувала спокійна атмосфера. Готувалося все у доброму настрої та з чистими думками. Як печуть паски на Мамаєвій Слободі, дивіться у попередньому матеріалі, а от до магазинних пасок директор скансену категоричний:
– Це стереотипи нашого урбанізованого суспільства, що ми купуємо паски у супермаркетах, а насправді паска із супермаркету – це не паска, це просто здобна булка, яка зроблена без таїнства.
У Великодній день на Слободі можна було залізти на дзвіницю й спробувати себе у ролі справжнього дзвонаря. На Великдень, це єдиний день, коли кожен бажаючий може залізти на дзвіницю і побамкати у дзвони, – розповідає Костянтин Олійник:
– Це дуже гарна традиція, оскільки дзвін вважається голосом самого Господа Бога. Із дзвоном пов’язано багато різних традицій. Дзвонили, коли бачили ворогів, дзвонили у благовіст, коли була якась радісна подія. Вчені кажуть, що наше вухо не ловить всього спектру дзвону, а він же навіть руйнує оболонку вірусів.
Окрім того, у Великодню ніч недалеко біля церкви розпалювали вогнище. У жида-гендляра напередодні свята навмисне цупили тин або діжку і вкидали у вогонь, який мав очистити людей.
На Паску є багато традицій, пов’язаних з відьомством. І хоча зараз важко повірити у розпатланих жінок, які літають у ступі, проте з часом все міняється, так само і відьми:
– Люди, яких ми зараз називаємо екстрасенсами, раніше звалися відунками, віщунками, ворожками. Відьми намагалися набратися сили, вхопивши священника за рясу, як той тільки вийшов із церкви. Перша відьма повинна була прийти і взятися за клямку церковних дверей, вкрасти недопалки свічок, які ставили у церкві, поцупити святу воду, яка окроплювалася священником. Відьми знали, що у день Великодня відкриваються небеса і Господь Бог сходить на землю, і янголи святкують разом з нами.
Це найсвятіше свято, яке може бути для нас.
Для парубків це також була гарна пора, – сміється у вуса натхненник Слободи. – Коли дівка відмовляла парубку навіть наблизитися до себе, то в даний момент козак, який любив дівчину, міг сміло підійти до неї сказати «Христос Воскрес» і три рази поцілуватися. Жодна дівчина не могла йому в цьому відмовити. І це давало можливість хлопцю та дівчині, якщо вони відчували якесь споріднення душ, по-іншому поглянути на свої стосунки.
Розмовляла Катерина Качур
Світлини Богдана Гдаля