Фотоапаратами, телефонами, смартфонами, планшетами – чим тільки не озброїлися сучасні жінки, аби зафіксувати і зберегти на пам’ять вишивану красу, створену їхніми попередницями у селах придністровських районів Вінниччини на початку ХХ століття. Рушники, хусточки-нафрамиці, жіночі та чоловічі сорочки, килими – всього понад чотири сотні одиниць автентичних творів подільської вишивки та ткання впродовж семи років подружжя Євгена та Тетяни Причепіїв збирали в експедиціях по селах Східного Поділля. Свій колекційний скарб дослідники вирішили більше не тримати в тісних шафах вдома, а подарувати у фонди Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”. У день офіційної передачі збірки у виставковій залі Музею Івана Гончара на загальний огляд вивісили третину подарованих скарбів.
Тетяна Причепій, вишивальниця-дослідниця, колекціонер:
“Від багатьох було запитання, чи вам не шкода? Звісно, відповідь “ні”, але чому? Ми ніколи не відчували себе власниками в повному розумінні цього слова. Розумієте, не можна володіти вітром, не можна володіти морем, не можна володіти піснею, ну, не можна володіти оцим (автентикою – авт.). Якщо хтось любитель Толкієна, то він мене зрозуміє одразу, термін “хранителі” підходить найкраще. Ми могли це зберігати якийсь час… У нас була потреба її збирати. Ми не альтруїсти, ми гедоністи в найкращому розумінні цього слова. Ми отримали страшенне задоволення від того, що збирали її. Це була наша насолода. Ті гроші (навіть не хочеться про це згадувати), які ми потратили, вони не те, що окупилися, про це навіть не згадувалося. Оце задоволення від полювання, від знаходження, відтворення, а потім прання, а потім ти його прасуєш і дивишся, що воно оживає. А потім ти збираєш друзів і демонструєш і бачиш їхню радість. Та на цю колекцію вилито стільки нашої радості (це окрім радості тих майстринь, що її вишивали), що цих емоцій вистачить ще на дуже довго. Ця колекція нам подовжила життя, тепер я хочу, щоб вона подовжила життя всім вам, щоб вона радувала всіх, хто її буде бачити і її торкатися”.
Колекцію подільської вишивки подружжя збирало з 2001 по 2008 рік. Приводом для цього стало захоплення пані Тетяни вишивкою подільських рушників. Під час навчання в студії вишивки у Юрія Мельничука, що діє при Музеї Івана Гончара, жінка дослідила колекції подільських рушників у різних київських музеях. У свою чергу пан Євген вирішив зібрати кілька необхідних для навчання дружини давніх зразків вишивки по селах рідної Вінничини, звідки родом. Поступово краса і таємничість орнаментів захопила дослідника. Так розпочалося формування колекції.
Євген Причепій, дослідник, колекціонер:
“Після однієї поїздки по селах ми зібрали дуже багатий урожай, і коли виїжджали із села я подивився на всі ці речі і в мене виникло таке відчуття, що ми мов трохи ограбили це село, мов ці речі залишили ту стихію в якій вони жили. І мені стало якось трішки незручно, що ми ці святині взяли з села, хоча вони були занедбані, але занедбані у своїй стихії. І от тоді у мене вперше виникла думка, що їхнє місце не в нас, а вони повинні, так би мовити, служити народу і вони повинні бути повернуті, якщо не в ту стихію, де вони виникли, то хоча б принаймні туди, де вони зможуть подовжувати своє життя”.
Тісна співпраця з Музеєм Івана Гончара впродовж багатьох років спонукала подружжя подарувати свою колекцію саме цьому музею, і знаковим є те, що такий крок подружжя зробило у ювілений день пана Євгена Причепія. 12 жовтня досліднику виповнилося 75 років.
Петро Гончар, генеральний директор НЦНК “Музей Івана Гончара”:
“Звичайно це державний музей, але я не знаю в історії останнім часом, щоб таке відбувалося. Це крім того, що Іван Макарович подарував державі свою колекцію, так і пан Євген Причепій разом з пані Тетяною повертають нащадкам, українцям їхню культуру. Це неординарне явище.
В цей складний час, коли йде фактично війна, це (передача колекція – авт.) теж форма зброї за те, щоб ми жили вільно і мали своє бачення світу і спілкувались з ним своєю мовою. Тільки уявіть, якби цього всього вже не було (колекції – авт)… Таке розмаїття і це ж тільки один край”.
Юрій Мельничук, майстер з вишивки, заступник генерального директора НЦНК “Музей Івана Гончара”:
“Після поїздки пана Євгена на його рідну Вінничину в село Шарапанівка, ми з ним спілкувалися і я досі пам’ятаю його вислів: “я думав, що це найвідсталіше село на всю Україну”, але коли вони побачили ті вишивки, які знайшли в рідному селі, а вони різні – це і низь, і вирізування, і настилування й інші техніки, різні композиції і сюжети, і рушники і сорочки, то він поміняв свою думку і зрозумів, що це найцікавіше село на всю Україну.
Пані Тетяна відшила понад 30 подільських рушників. Я пам’ятаю також і її вислів, коли ми просто спілкувалися дивлячись на ці рушники, вона сказала: ви знаєте, я так відчуваю, що ці рушники мене вибрали. Коли вона черговий почала вишивати і тільки лиш першу смужечку внизу вишила, то почула в кімнаті голос “як давно мене ніхто не вишивав”. Вона аж кинулася, бо явно почула голос. А вдома нікого ж нема, тобто вона цей голос почула в собі. І справді, подібних орнаментів вже давно не вишивали, бо прийшли квіточки, анютини глазкі, котики з бантіками і весь цей пласт культури відійшов, тому що совдепія, імперія все давила, нищила, насаджувала шароварщину, але оця прадавня культура, мистецтво по селах у скринях зберігалася”.
На відкриття виставки прийшов і боєць Нацгвардії України Костянтин Вінніченко, який під час ротації місяць перебуватиме вдома перед наступною відправкою на фронт:
“В моїй сім’ї був випадок, коли моя сестра, перебуваючи у Франції, віддала в недільну школу свою дитину, щоб вона могла опанувати там ще російську мову і культуру, але через деякий час вчителька сказала, що ваш син пише з помилками. Моя сестра каже: так, мій син зовсім не вивчав російську мову, тому що він навчався у Львові у польській гімназії і розмовляв тільки польською і українською мовами. На що вчителька сказала: а украінскава язика – нєт такова. Після того я задав собі запитання: я українець, розмовляю українською мовою, я народився в Україні, якщо нічого немає, то хто я? Я дуже хочу, щоб кожен відчував, що боротьба проходить не там на передовій, а тут. Війна в зоні АТО незвична, вона дуже психологічна, дуже багато бійців здаються. Їх підтримують волонтери, прості люди, хто постійно надсилає емоційні листи, дітки присилають свої малюнки. І ваш вчинок, підтримуючи українську культуру, дуже важливий особливо зараз”.
Володимир Рак, мистецтвознавець, реставратор, НЦНК “Музей Івана Гончара”:
“Для мене самого ця виставка є відкриттям нашої України. Звичайно, ми з вами всю цю знакову систему вже знаємо – ромби, древо життя, півсварги й інші знаки, які є в народному мистецтві. Але ця виставка вражає своїм духовним наповненням, вона вражає новим духовним трактуванням цих знаків. Виявляється, наша нація має такі потужні підземні сили, що її національне мислення виходить на рівень світової культури. Ці речі світового рівня.
Європейські досягнення сьогодні надзвичайно добре розрекламовані і подаються як найвищий художній рівень Європи, але їхні речі не мають тієї глибини, яку ми маємо на цій виставці, бо за цими речами стоять релігійний світогляд, величезний досвід минулих поколінь”.
Виставка подільської вишивки триватиме до 31 жовтня, а далі всі експонати занесуть у фонди музею, куди кожен зможе прийти і впритул ознайомитися з музейною збіркою.
Видиворепортаж з відкриття виставки
Катерина Качур (текст), Богдан Пошивайло (фото), Володимир Хоменко (відео), НЦНК “Музей Івана Гончара”
Рукотвори