Шукаємо приміщення у центрі Києва Більше не показуватиX

Глиняний чайник в культурі харчування українців

Глиняний чайник в культурі харчування українців

Чайники різноманітних форм (від простої до “премудрої”), розмірів (від розрахованого “на склянку” до кількалітрового), матеріалу (порцеляновий, металевий, скляний, пластиковий) – важливі елементи сучасної культури харчування українців. Щоправда, традиція чаювання у нашого народу не має давніх коренів. Українські селяни почали споживати його лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Багатші верстви населення – щонайменше на століття раніше. Тобто у повсякденному харчуванні широких верств населення України чай, як і посудина для його приготування-заварювання – чайник – поширилися впродовж останнього століття. Дану студію присвячено характеристиці чайників, виготовлених з гончарної глини, в кустарних умовах. Зроблено спробу дослідити їхнє походження; розглянути форми й призначення.

Хронологічні рамки визначені періодом найбільшого поширення глиняних чайників на території України. Методи дослідження визначалися характером теми і специфікою поставлених завдань, вимагали багатоаспектного підходу, що включав виявлення глиняних чайників, характеристику їхніх форм і опис декору. Для переконливості висловлених міркувань було застосовано порівняльний аналіз кустарних і порцеляново-фаянсових чайників кінця ХІХ – початку ХХ ст. Основною групою використовуваних джерел в даному дослідженні була натурна.

Досі українські глиняні чайники лишалися невивченими. В науковій літературі трапляються лише поодинокі епізодичні згадки про їхнє виготовлення гончарями того чи іншого осередку. Про використання їх у побуті взагалі не вдалося нічого знайти.

Чи не найперша згадка про виготовлення охтирськими кустарями глиняних чайників міститься у праці А. Твердохлєбова “Гончарный промысел в Ахтырском уезде в 1881 году” [10, с. 7]. Крім того, дослідник зафіксував цікаву інформацію про те, що в місяць гончар середнього достатку витрачав на чай 1 руб. 44 коп., на цукор – 2 руб. 4 коп. [10, с. 11].

У дослідженні статиста М. Пакульського “Краткие очерки кустарных промыслов Черниговской губернии” (1898) містяться відомості про виготовлення кустарями глиняних чайників, а також глиняного чайного посуду, зокрема “глечків” у вигляді самоварів для чаю, чашок і блюдець. З цієї праці також стає відомо, що наприкінці 1890-х років гончарі скаржилися на конкуренцію металевого (чавунного) посуду, який витісняв гончарні вироби (“кустарі Мглинського й Новозибківського повітів пояснювали причину зменшення попиту на гончарний посуд (зокрема чайники) тим, що покупці стали придбавати металеве начиння” [6, с. 93–95]).

Керамолог Яків Риженко у статті “Форми гончарних виробів Полтавщини”, що побачила світ 1930 року, глиняні чайники вважав пізніми виробами в народному гончарстві, скопійованими із заводських керамічних виробів [9, с. 34].

У 1974 р. керамолог Леся Данченко в монографії “Народна кераміка Середнього Придніпров’я” подала фото глиняного чайника, виготовленого 1905 року в с. Дибинці (Київщина), оздобленого підполив’яним розписом. Дослідниця зазначила, що “з другої половини ХІХ ст. гончарі почали виробляти великі й малі чайники, які мали здебільшого кулясті корпуси” [1, с. 70, 75].

Керамолог Олесь Пошивайло у монографії “Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна” (1993), де міститься чи не найбільше інформації стосовно використання глиняного посуду в українському побуті, дещо “удревнив” глиняні чайники. Покликаючись на вищезгадану працю М. Пакульського, він стверджував, що “у першій половині ХІХ ст., у зв’язку зі значним поширенням у Росії чаю, гончарі Лівобережжя почали виготовляти чайний посуд, наслідуючи в формах тотожні предмети гончарного виробництва. З’явилися череп’яні чайники, самовари, чашечки, блюдечка”. Також дослідник подав фото чайника з Чернігівщини [7, с. 225–226]. В “Ілюстрованому словнику народної гончарської термінології Лівобережної України: Гетьманщина” (1993) він уперше коротко описав форму та призначення чайника: “округла посудина з вушком, носиком і покришкою для заварювання чаю” [8, с. 151]. Вважаємо таке раннє датування глиняних чайників безпідставним. Принаймні, перші згадки про них у науковій літературі датовані кінцем ХІХ ст. Кінцем ХІХ – початком ХХ ст. датовано й відомі авторові цих рядків найдавніші чайники з музейних колекцій. Напевно, Леся Данченко й Олесь Пошивайло ототожнювали чайники з чайникоподібним посудом, що побутував раніше. Принаймні, згадану вище словникову статтю про чайник [8, с. 151 (див. мал. 151)]ілюстровано зображенням “глечика для вареної” (весільного напою) [11, с. 9]. Але, хоча форма та декор цих виробів дещо подібні – вони мають носик і вухо; полив’яні; при детальнішому аналізі помітна суттєва різниця не лише в їхньому призначенні, але й у формі. Глечики для вареної мають високу шию, якої немає в найдавніших чайників. До речі, чайникоподібну форму мав і такий різновид давнього українського посуду, як носатка, яка, фактично, відрізнялася від чайника лише формою вінець і тим, що мала три вуха [9, с. 34].

Чайник

Кілька речень присвятила чайникам мистецтвознавець, керамолог Олена Клименко у дисертаційному дослідженні “Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах)” (1995). Вона висловила думку про появу глиняних чайників у народному гончарстві внаслідок впливу міських смаків і порцеляново-фаянсової промисловості. Дослідниця вперше зробила висновок, що опішнянські чайники зламу ХІХ–ХХ ст. мають досить значні розміри та композиційно відмінні від порцелянових. Вони ніби “пристосовані” до вигляду народних гончарних виробів. Важливим є зроблений Оленою Клименко висновок, що в асортименті продукції опішнянської артілі “Художній керамік” чайники не відігравали суттєвої ролі в 1930-х роках, повторюючи відповідні порцелянові вироби. Дослідниця також зазначила, що з 1940–1950-х років мініатюрні глиняні чайники (монетку) почали виготовляти у складі іграшкових сервізів [3, с. 109].

У монографії “Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ–ХХ століть” мистецтвознавець, керамолог Галина Істоміна зазначила, що форма чайника споріднена з носаткою, але з’явилася пізніше від неї. На Волині чайники рідко використовували у побуті. Зокрема, полив’яний виріб із червоної глини було знайдено в с. Миколаївка Млинівського району Рівненської обл. [2, с. 114]. Мистецтвознавець Наталя Кубицька в дисертації “Гончарські осередки Кульчина та Рокити кінця ХІХ–ХХ ст. (історія, типологія, художні особливості)” згадала про глиняні чайники, виготовлені в Кульчині (Волинське Полісся) [4, с. 90]. У дисертаційному дослідженні “Гончарство Слобожанщини в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття” керамолог Людмила Метка згадала, що в селищі Охтирка (Сумщина) “чайники”, “рукомийники” продавали по 10 коп. за штуку [5, с. 133].

Аналізуючи згадки про виготовлення глиняних чайників українськими гончарями в наукових джерелах і літературі, можна зробити такі висновки:
– відомо, що їх виготовляли з кінця ХІХ – до першої третини ХХ ст. в Полтавщині (Опішня), Київщині (Дибинці), Чернігівщині, Волинському Поліссі (Кульчин), Рівненщині, Сумщині (Охтирка).
– вони потрапили в народний побут українців під впливом фабрично-заводської продукції, необхідної для заварювання чаю, що поширився в селянсько-міщанському середовищі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.;
– вони мали горщикоподібний кулястий тулуб, одне вухо й носик, покришку;
– в Опішному впродовж ХХ ст. їхня форма й розміри змінювалася.

Додамо, що ареал виготовлення глиняних чайників був набагато ширшим (авторові даного дослідження відомі глиняні чайники з Одеси, Бару (Вінничина), Чернівеччини, Івано-Франківщини. Цікаво, що відомостей про те, що в окремих гончарних осередках, навіть великих (зокрема у Глинську (Сумщина)), про виготовлення кустарних глиняних чайників знайти не вдалося знайти. Напевно, традиція їхнього виготовлення не була надто поширеною.

Хоча чайники справді почали виготовлятися гончарями України під впливом фабрично-заводських виробів, вони мали попередників, подібних за формою, але відмінних за призначенням – “глечики для вареної” і “носатки” (посудина для подавання міцних напоїв до столу, зберігання олії).

Для кращого розуміння функціонального призначення, проаналізую форми і декор глиняних чайників, виготовлених українськими гончарями. За формою тулуба і вінець найдавніші з них були подібними до горщиків, відрізняючись від них більшою опуклобокістю й меншою висотою та діаметром вінець, призначених тримати покришку. Отвір, приблизно рівний денцю, мав бути достатнім для засипання сухого чаю й заливання гарячою водою. Від горщиків Лівобережної України, а також носаток і глечиків для вареної, чайники відрізнялися місцем розташування вуха. Верхній край вуха містився на плечах, а нижній – на опуку чи боках виробу. Авторові цих рядків відомий лише один чайник (знайдений в Одесі), у якого вухо було приєднане над отвором – один його кінець містився біля носика, інший – на протилежному боці. Цією особливістю він уподібнюється до металевих чайників, призначених для нагрівання води. Ті параметри, якими кустарні глиняні чайники відрізнялися від іншого тогочасного гончарного посуду, зближувало його з порцеляновими та фаянсовими чайниками. На нашу думку, цей факт є прямим свідченням того, що кустарі копіювали фабрично-заводські вироби. Але, при цьому, оскільки на форму впливали місцеві гончарні традиції, гончарі не виготовляли чайників з циліндричними чи конічними стінками, які були поширені серед тогочасних порцелянових і фаянсових. Носик чайника являв собою відносно довгу, порожнисту, трубку. Переважно, вигнуту, а у виробах з Бару, Одеси, Кульчина – пряму.

Призначений для виливання вмісту посудини під час наливання чаю в чашку, носик кріпиться до опуку і має верхній кінець на рівні чи вище краю вінець. Ця особливість пояснюється функціонально – щоб рідина не виливалася з чайника під час його наповнення та перенесення. Призначена для зручного тримання й перенесення посудини, ручка приліплювалося на протилежному від носика боці.

ЧайникПереважна більшість відомих авторові даного дослідження давніх (“столітніх”) глиняних чайників зовні та зсередини политі прозорою чи забарвленою у зелений, жовтий і коричневий колір поливою, неорнаментовані. Очевидно, це пов’язано з призначенням виробів – тримати рідину (полив’яні вироби менш водопроникні) та з тим, що вони копіювалися з полив’яних порцеляново-фаянсових виробів. Рідше трапляються теракотові чи димлені вироби, що прикметні переважно для гончарства окремих осередків другої половини ХХ – початку ХХІ ст.

З початку ХХ ст. деякі майстри почали наносити на чайники мальовані ангобами стилізовані рослинні орнаменти, що прикрашали їх, сприяючи приємнішій процедурі чаювання. Найбільшого поширення такий декор набув у Опішному з кінця 1920-х років. Його нанесення пов’язане з розгортанням діяльності в осередку Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1931), артілі “Художній керамік” (з 1929 р.), що згодом (з 1963 р.) трансформувалася в однойменний завод. Майстри згаданих підприємств сміливо експериментували з формою (створювали навіть вазоподібні вироби) та декором таких чайників. Які, щоправда, не стали предметом серійного виробництва. До речі, й донині в Опішному оздоблені підполивними рослинними орнаментами чайники виготовляє спадкоємець потужностей заводу “Художній керамік” – приватне підприємство “Гончарний круг”. З артільно-заводським виробництвом пов’язана поява мініатюрних чайників серед іграшок-монеток [3, с. 109]– такі вироби досі іноді виготовляє опішнянський гончар Микола Пошивайло.

Досліджені автором цих рядків чайники мали об’єм від 1 до 5 л, що відрізняє їх від значно менших порцелянових і фаянсових. Для чого ж використовували глиняні чайники кустарного виробництва? На жаль, у науковій літературі віднайдено лише згадки про те, що вони використовувалися для заварювання чаю. Але яким чином? Опитані автором даного дослідження інформатори не дали на це відповіді. Тому вдамося до емпіричних умовиводів. Сучасна українська традиція споживання чаю передбачає використання двох чайників: більшого, обсягом переважно 2–3 літри, призначеного для кип’ятіння окропу, та меншого (0,3–1 л) для приготування “заварки”. Зважаючи на великий об’єм давніх кустарних чайників, можна зробити висновок, що й вони призначалися якраз для кип’ятіння окропу. Щоправда, готувати окріп у глиняному чайнику не зовсім зручно (якщо ставити в піч – буде гарячим вухо, за яке не можна буде взятися голими руками розливаючи чай, на плиті – можне лопнути). Разом із тим, у них могли й заварювати чай, насипаючи туди заварку.

Припускаю, що кустарні глиняні чайники могли використовуватися і як ємність для окропу, і для заварювання чаю, і для розливання напою в чашки. Серед переваг глиняного чайника – товсті стінки, які довго зберігають високу температуру вмісту. Виготовлені з глини чайники-заварники завдяки пористості матеріалу добре “дихають”, що дозволяє заварці не зваритися і не задихнутися.

Олена Щербань

Підсумовуючи вищесказане, зробимо висновок, що глиняні чайники кустарного виробництва в побуті українців широко використовувалися відносно нетривалий час (з 1890-х – до кінця 1920-х років). Але епізодично виготовлялися пізніше, й виготовляються донині. Під спільною назвою “чайник” гончарі виробляли кулястий посуд із вузьким отвором (приблизно рівним денцеві), невисокими вінцями, носиком на зовнішньому боці та вухом на протилежному від нього. Виготовити гончареві глиняного чайника було нескладно, оскільки форма глиняного чайника мала вже апробовані прототипи. Приміром, на Полтавщині це могли бути “носатки”, риночки з тулійкою (трубчастою ручкою), “глечики для вареної”. Глиняні чайники українські гончарі-кустарі почали виготовляти з періоду, коли в народне харчування українців доволі міцно увійшов чай, для заварювання та розливання якого пристосована його форма.

Насамкінець зауважимо, що сучасна торгівельна мережа пропонує широкий вибір глиняних чайників-заварників. Це переважно вироби китайського виробництва. Для підтримки вітчизняного виробника – у широкому розумінні – рекомендуємо знайти глиняний чайник для заварювання чаю українського виробництва. Нині такі чайники на замовлення виготовляють опішнянські гончарі Олександр Шкурпела, Микола Варвинський, Олена Мороховець (Полтавщина). Придбати їх можна в майстра. Відомі такі вироби з Гавареччини, які щороку пропонують купити на Сорочинському ярмарку (Полтавщина), а також в роздрібній торгівлі Київської, Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської областей. Під час вибору глиняного чайника-заварника врахуйте, який чай будете заварювати в ньому. Якщо крупнолистовий, то краще вибрати посудину більшого розміру, оскільки чайне листя набухне і в маленькому йому ніде буде розміститися. Варто звернути увагу на форму й будову носика та покришки.

Олена Щербань, провідний в Україні дослідник глиняного посуду в традиційній культурі харчування українців

Глиняний чайник в культурі харчування українців // Вісник національної академії мистецтв. Львів: ЛНАМ, 2012. – Вип.23. –С.327–334 (всі посилання на першоджерела дивіться в оригіналі статті)

Якщо Ви знайшли помилку в тексті, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter

Додати відгук

ОголошенняЯк замовити
Terra Incognita: подорожі, активний туризм, екскурсії Україною Творча майстерня Олександри Теліженко

Підпишіться на розсилкуЗгорнути
1131 людина вже підписалася
Що нового?Всі новини
Наші новини на Google+
Новини проектуДивитися всі
Свіжі відгуки
Рукотвори, 2009-2016.Власниками дописів, світлин або видива є його автори.
Вітаємо поширення змісту з обов’язковим посиланням на джерело.
Проект працює на двигунці Wordpress
Утнув та оздобив: Богдан Гдаль
Facebook livejournal RSS/Feed

Повідомте про помилку

Увага! Слід заповнити всі поля!
Email-адреса має бути справжньою!

Первинний текст:

Ваше виправлення:

Ваше ім’я:

Ваша email-адреса:

Надіслати
Закрити