15 Чер 2009 22:49 Огляди

Глина Трипілля ожила в Легедзиному

Глина Трипілля ожила в Легедзиному

Їхати чи не їхати? Якщо їхати, то що там робити? Якась трипільська толока. Все що мені було відомо станом на п’ятницю вечора (12.06.09) про трипільців та толоку – це те, що жили вони дуже давно і весело, і трипільцями себе не називали :-). Писемних згадок той люд не залишив по собі, а залишив лише глечики, глиняні скульптурки та хати. Тому, чим жили і про що вони думали, можна лише уявити та спробувати самому потовкти глину. От заради тієї ідеалістичної прадавньої  вправи, а ще й заради пошуку нових змістів нашого непевного існування, я й поперся в сусідню Черкаську область. Трохи більше двохсот кілометрів і ми в Легендзиному.

11.00 ранку суботи. З десяток прибулих машин. Якась недобудова. Поруч дві хати із солом’яним дахом. Гірка глини. Я майже одразу попрямував до неї, бо миттю кинулася в очі. Гарячо-коричневого кольору, спокійна, незворушна, тиха маса лежала серед людей, які її обступили і щось собі думали. Я зрозумів, що все, що має сьогодні відбутися, розпочнеться саме тут і саме через неї. Саме неї – тієї чарівної, могутньої глини, яка нас тут й зібрала.

Не було б глини, не було б хат. Вона, як якийсь позацивілізаційний дарунок, мета-матерія, яка збирає людей для свого перевтілення. Я взяв трішки глини в руку і відчув, що вона мовби жива. А далі все було просто як в дитинстві. Почалася справжнісінька гра. Люди увійшли в глину і почали її товкти. Утриматися й стояти поруч не було ніякого сенсу. Я приєднався і далі ми усі були як одне. Водили хороводи, вишикувалися в ланцюжки і передавали валки (глиняно-солом’яні цеглинки) один одному і замощували плетені стіни. Хтось знав більше, хтось менше. Але усім було зрозуміло, що глина має стати хатою, а ми лише є її знаряддям.

Звісно, ще й була солома, десятки людей, веселий гумор, чудова музика, навіть самогон із салом, хлібом, солоними огірками та помідорами, але все це було лише прекрасним фоном. Всі мої думки на три години були навколо глини, бо й руки і ноги були зайняті саме нею. Я й зараз, коли пишу цей текст, думаю, що ж це воно таке – глина.

Глина – це наше все. Тепер, коли я з нею познайомився, знаю на кого спертися, коли буде зовсім скрутно. Думаю, вона допоможе.

Текст – Владислав Синяговський
Світлини – Владислава Синяговського та Сашка Бо-Гі

Попередній анонс цієї події дивіться на https://rukotvory.com.ua