Чесно кажучи, ми шоковані тими подіями, які продовжуються у всесвітньовідомому музеї! Вимагаємо термінового втручання керівництва НАН України! Ситуація вже вийшла за межі здорового глузду! Є якісь нездорові ознаки певних психічних відхилень, як ми підозрюємо…

Національний музей народної архітектури і побуту України – найбільший скансен в Європі. Вже півроку колектив лихоманить від дій нещодавно призначеного директора. Взагалі, рішення про призначення цієї особи заслуговує на окреме журналістське розслідування! Людині 66 років. Має бурхливу і скандальну біографію. Все життя провів в Ужгороді. І раптово, без всяких логічних пояснень, стає директором такого великого закладу… Хотілося б отримати якісь коментарі від керівництва Інституту ім.М.Рильського, який невідомо чому курує музеєм. Та і взагалі, почути їх офіційну позицію. Ви ж розумієте, що журналісти вже не відстануть.

А хронологія подій дуже проста. Ті, хто періодично відвідує музей в Пирогово, не можуть не помітити, що там щось не так. Самотньо стоять вітряки з обламаними крилами. Чимало хаток з проваленими стріхами. Масово гниють старовинні стіни. Десятки об’єктів просто кинуті напризволяще.

Спеціалісти знають, що ремонтно-реставраційні роботи у таких закладах можна проводити лише у літній сезон. Саме на початку сезону, пан директор чомусь призупиняє ремонт і знімає традиційні доплати робітникам. За пару тижнів почнуться затяжні осінні дощі. Ожеледь, сніг… А чимало споруд розвалені. Після зими їх, можливо, доведеться відбудовувати заново.

Аргументи директора залізні – не виділяються кошти!

Кореспондент 5 каналу Ірина Герасимова, оглянувши музей, поспілкувавшись з колективом і директором, звернулася за поясненням до міністра фінансів України Ф. Ярошенка. Почувши репліку про відсутність коштів, міністр був дуже здивований: « …під подібні програми гроші є навіть сьогодні! Чому ніхто не звертається!» Дійсно, чому?

Ще більше здивовані такими заявами у Фонді «Розвиток України», що вже роками є офіційним меценатом музею. Вони готові вкласти у реставрацію музею 15 мільйонів гривень (!). Вже два роки просять дирекцію закладу надати план розвитку музею, відповідно якого й будуть надаватися кошти. Дирекція в особі директора не спроможна (чи не хоче?) надати такий документ. Наразі Фонд, не відмовляючись від своїх намірів, самостійно наняв американських фахівців, які повинні зробити цю роботу. Взагалі, у Фонді дуже здивовані позицією директора музею.

До речі, свого часу коштами Фонду було зроблено капітальний ремонт музейного пожежного депо. Більш того, — музею подарували дві надсучасні пожежні машини!

Дивна поведінка директора викликала спротив колективу і чотирьох заступників керівника. Почався конфлікт, який довго приховували. Знакова деталь – аби хоч якось напакостити власним заступникам «за ініціативу», директор наказав охороні заборонити своїм заступникам знаходитися на території після 18 години! Більш того, коли три з чотирьох заступників поїхали у відпустку, він наказав опечатати гуртожиток, де мешкали непокірні. Співробітники враз стали «бомжами» – ночують де вдасться. Це не рядки з психіатричного діагнозу – це офіційні документи!

Під творчий запал директора потрапили і журналісти провідних ЗМІ – Новий канал, Інтер, 5 канал, КДТРК, газети «Хрещатик», «Молодь України», Національне радіо… Директор видав наказ про заборону фото-відеозйомок журналістами, посилаючись на… розпорядження Президента України про посилення протипожежних заходів (?) – більш тупої форми цензури ми ще не зустрічали! Музей працює, розливайки функціонують, весілля грають, відвідувачі йдуть, а журналістів не пускають! Просто терористи-палії! Тож знайшли «спосіб» – придбали квитки і пройшли. Чомусь згадалося слово ідіотизм… Між іншим, дивний цензурний наказ ніхто так і не відмінив. Адекватна людина на таке здатна?

Вперше ми почули про проблеми музею на презентації чергового номеру журналу «Музеї України» від заступника директора Вадима Логвінова. Він і запросив пресу відвідати заклад і побачити те, що ховають від туристів. Є питання і саме преса повинна допомогти їх вирішити. Вже допомагаємо! Директор відповів наказом про заборону зйомок! Більше того, телегрупу Сергія Кутракова з Нового каналу, яка приїхала першою, охорона мало не затримала! Директор вперто відмовлявся зустрічатися з пресою і журналісти буквально із скандалом до нього прорвалися. Зрозуміла тональність репортажів після такого «теплого» прийому… Адже, занедбаність музею говорить зрозуміліше за найяскравішу промову.

Найцікавіше почалося потім. Директор увійшов в образ безжального європейського диктатора (мабуть Муссоліні), бо після цензури почалися  репресії. За надуманим приводом заступник В. Логвінов отримав догану.

Після нашого візиту, за наказом директора, опечатана кіровоградська садиба (в соцмістечку музею), де знаходиться музей-світлиця, яку ми й відвідали. Її творець – Юрій Єнчев відсторонений від роботи. До речі, чоловік створив той музей на власному ентузіазмі, власним коштом (директор обіцяв відшкодувати…)! Відчувається, живе музеєм, історією. Натхненно провів екскурсію для преси. Взагалі не торкався ніяких проблем. Як виявилося, говорити з журналістами музейникам заборонено! Поговорив – і все! Музей під замок, а співробітника відсторонюють.

Учасники журналістської експедиції  шоковані! Багато хто збирається повернутися до теми, якщо, звичайно, нас пропустять в музей, навіть з квитками… Щодня телефонують колеги з великих видань – не вірять у цю сюжетну лінію. Швидко переконуються.

Ми розуміємо, що комусь треба тихо йти на пенсію і повертатися до Ужгорода. Хоч дуже не хочеться… Можливо, хтось з керівництва НАН України порадить…

За тиждень група журналістів зробила більше ніж директор-пенсіонер за рік. Нагадуємо, вже повертаються з відпусток депутати. Будуть відповідні запити і звернення.

Національний музей такого рівня потрібно терміново рятувати. Це візитна картка країни. Вона повинна викликати гордість, а не сором…

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України»
Джерело: museum-ukraine.org.ua

Від «Рукотворів»

Після відвідин журналістами Музею і їхніх невтішних висновків керівництво скансену навздогін вирішило й собі озватися до громадськості. Подаємо оригінал листа надісланого в редакцію інтернет-видання «Рукотвори» 14 серпня 2010 року.

Звернення колективу науковців Національного музею народної архітектури та побуту України

За продовженням теми стежте тут: http://www.museum-ukraine.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=4943

Традиційний для літньої пори День гончаря і коваля відбувся у Музеї народної архітектури та побуту НАН України 27 червня.

Подаємо настроєву мозаїку світлин з ярмарку.

«Рукотвори»

Як відомо, вперше емаль з’явилась в якості імітації дорогоцінного каміння в Давньому Єгипті, трохи пізніше перегородчасту емаль в золотих прикрасах почали використовувати давньогрецькі майстри. Але якщо в давньому Єгипті золоті перегородки нарізалися з металевого аркуша, то в давньогрецьких виробах вони виготовлялися з дроту та з подвійного крученого дроту – скані, яка значно міцніше утримувала емалеву масу (це дозволяло оздоблювати емаллю об’ємні речі). Подібні витвори з емалями з’являються на українських землях вже у V ст. до н.е. і належать до так званої «скіфської культури». В результаті взаємодії творчих потенціалів племен Скіфії та античних держав склалося синкретичне елліно-скіфське мистецтво, його особливості проявилися, зокрема, у використанні емалі як засобу виразності орнаментальних композицій.

Наступною сторінкою в історії емальєрства на території України слід вважати продукування творів у техніці виїмчастої емалі на землях ранньослов’янських племен, які належали до так званої «київської культури» (північна частина Середнього та південна – Верхнього Подніпров’я, ІІ-V ст. н.е.). Вже на ранньому етапі формування цієї спільноти науковці відзначають поглиблення її контактів із балтськими племенами. Під впливом художніх традицій останніх слов’яни створили костюм, який вирізняли оздоби з виїмчастою емаллю. Для такого виду емалі спочатку відливали металічну бронзову основу, на якій розміщувались виїмки, які потім заливалися непрозорою емаллю. Ще одне джерело формування стилю київської культури – мистецтво Римської імперії (емальєрство набуло поширення в її провінціях – Галлії та Британії). Саме тут вже з V ст. до н. е. виробляли виїмчасту емаль на бронзі. Подібними за технологією до римських зразків є ранньослов’янські емалі. Причому і постачальником сировини у вигляді намистин були римські колонії. Судячи зі знахідок з теренів Наддніпрянщини, найпоширенішими були ажурні, «прорізні» прикраси часто зі складним, химерним оформленням країв та виступаючих частин: застібки-фібули, лунниці, нагрудні прикраси типу ланцюгів та намиста з підвісками, браслети, персні тощо. Ажурність та геометричність є однією з найхарактерніших ознак емалей даного типу. Вже у кінці ІV ст. виробів створювали значно менше, ніж у ІІ-ІІІ ст., одночасне зникнення емалей по всій Європі у V ст., в тому числі і на українських землях, пов’язане із занепадом римських скловарних майстерень, що стався через навалу гунів і германців на римські землі.

Найскладніша емальєрна техніка, що вимагає виняткової майстерності – техніка перегородчастої емалі з перегородками з листа прийшла на Русь з Візантії. Ще із Х ст. до Київської Русі починають ввозити візантійські емалі, а вже в ХІ ст. з’являються свої майстри, які в основному виконують світські вироби, пов’язані з головним убором (колти, рясни, діадеми) та нагрудними і оплічними прикрасами (барми, медальйони). (Місцеві майстри напевно ознайомились з технікою, працюючи поряд з візантійськими, котрі працювали при дворі Київського князя. Це доводять знахідки візантійських емалей на території Києва і Київщини, де також знайдено найбільшу кількість виробів давньоруського походження). Ці вироби з перегородчастими емалями належали представникам князівсько-боярського середовища. Давньоруські вироби за своїми технічними і художніми якостями не поступалися візантійським, їх кольори більш яскраві та виразні. Особливо характерним для руських емалей був білий колір, що надавав більшої інтенсивності колористичній гаммі. Емалеві вироби також вирізняє лаконізм і монументальність, що досягається за рахунок крупних плям разом з ясністю і чіткістю золотих контурів.

На жаль, після монголо-татарської навали спадковість у передачі навичок роботи з емаллю була порушена, тому в період з ХІІІ по ХV ст. емалевих виробів виготовляли дуже мало, домінувала техніка емалі по литву. Причому, в основному, використовували емаль тільки одного кольору (найчастіше синього), що слугувала лише тлом, залишаючись другорядним прийомом декорування. Однак, починаючи з ХVI ст., емалева техніка починає відроджуватись, що в основному пов’язано з поширенням в Україні ліможської техніки розписної емалі та приїздом майстрів-емальєрів з тогочасної Росії (Новгород, Москва). Доба бароко мала значний вплив на розвиток українського мистецтва, зумовила появу нових зображувальних технік, і, фактично, інспірувала розвиток розписної емалі на території України. Найчастіше такий вид емалі застосовували при виготовленні медальйонів, якими оздоблювали оправи релігійних книжок, хрести, панагії, митри, потири і дарохранительниці. Українська розписна емаль ХVІІ ст. розвивалась під безпосереднім впливом станкового і монументального живопису та графіки, композиційне і сюжетне вирішення яких частково спиралось на зразки західноєвропейського мистецтва, зокрема на графічні альбоми, присвячені темам Старого та Нового Заповіту. Не дивно, що мистецтво розписної емалі особливо розквітає в тих містах України, де були сильні художні осередки, насамперед у Києві, де у ХVІІІ ст. працювала фініфтяна майстерня на території Києво-Печерської Лаври.

Приблизно з 60-х років ХVІІІ ст. в українське ювелірне мистецтво починають проникати елементи нового художнього стилю в мистецтві – рококо. В орнаментиці виробів з’являються витончені вигадливо-манірні форми, рослинні візерунки. Твори ювелірів навіть перенасичені емалевими накладками, порушується їх композиційна єдність із самим виробом, якість погіршується, палітра біднішає, а трактування образів позбавляється тієї життєвості, що була притаманна українському бароко. З 30-х років ХІХ ст. київські емалі поступово витісняються масовою продукцією ростовських майстрів, що була більш доступною з причини більш низьких цін.

Емальєрне мистецтво кінця ХІХ – ХХ ст. розвивалося в двох напрямках. Перший – розвиток традиційної емалі в рамках ювелірного мистецтва. Тут створюються цілі ювелірні підприємства, вироби виготовляються у великих кількостях і авторство художніх виробів дещо нівелюється. Так емаль як один із засобів декорування прикрас та утилітарних виробів використовував Йосиф Маршак, якого називали «українським Фаберже». Його фабрику «Золотих і діамантових виробів» було відкрито в 1891 р. на вул. Хрещатик, 8, в. м. Києві. Швидко зростаючий бізнес змусив Й.Маршака майже повністю відмовитись від особистої участі у виготовленні прикрас і займатись лише організацією виробництва. Після смерті Йосифа Маршака у 1918 р. фабрику було націоналізовано, а більшу частину робіт – переплавлено під час громадянської і другої світової війни. Традиції знаменитої фабрики продовжив вже у наш час Київський ювелірний завод.

На початку ХХ ст. на західноукраїнські землі приходить новий вид емалі – живописна емаль (що значно розширило технологічні можливості), а разом з ним і нове її використання – у станкових творах. Поява цього феномену пов’язана з іменами галицьких художниць Олени Кульчицької і Марії Дольницької. І Олена Кульчицька, і Марія Дольницька познайомились і працювали з емаллю перебуваючи в еміграції у Відні.

У пореволюційні і у повоєнні роки на території України, як і у всьому Радянському Союзі, активно пропагували відмову від будь-яких надмірностей і коштовних матеріалів. До кінця 60-х років ХХ ст. емаль в ювелірних виробах практично не застосовували. У середині ХХ ст. емаль в станкових творах використовують лише декілька майстрів Західної України (одна з них – львівська художниця Ярослава Музика – учениця Олени Кульчицької). Процес розвитку станкової емалі набув більш масового характеру з 80-х років, ще більше він пожвавлюється у 1990-х роках і на початку ХХІ ст.

Сучасна художня емаль в Україні

З 1990 років ХХ ст. по теперішній час в Україні активно розвивається станкова емаль. Це перш за все пов'язано з відкриттям кордонів, внаслідок чого все більше вітчизняних художників отримали змогу відвідувати зарубіжні симпозіуми по емалі і перш за все – бієнале в Ліможі та симпозіуми в Кечкеметі. З середини 80-х років починають проводитись також симпозіуми і на території радянського Союзу – в містах Сочі та Паланга. Другою причиною стало послаблення радянського режиму, що в свою чергу сприяло пошуку художниками нових виражальних засобів і більш дорогих та вишуканих технік. До емалі звертаються українські художники різних спеціальностей  монументалісти, живописці, графіки, скульптори, ювеліри, вбачаючи в художній емалі нові синтетичні можливості для втілення своїх творчих задумів.

Сучасна українська емаль розвивається по-різному в різних регіонах нашої країни. Так в творчості художників західного регіону України (емальєрними центрами якого є міста Львів та Ужгород) відчувається емальєрна традиція, що склалася завдяки доробку Олени Кульчицької, Марії Дольницької та Ярослави Музики, та бере свій початок ще від доби модерну. В західному регіоні нині активно працюють художники-емальєри Василь Тимко, Іван та Сергій Юрков, Станіслав Вольський, Гриць та Роксолана Козій.
Суттєвим поштовхом для творчості художників південного регіону (міста Одеса, Сімферополь, Ізмаїл) стала участь в емальєрних симпозіумах в містах Паланга та Кечкемет, та у виставках «Художня емаль» у Москві. Тут нині працюють емальєри Леонід Косигін, Олександр Михальянц, Петро Чакір, Неллі Княжковська.

Художня емаль постійно розширюється в технологічному плані, постійно, в геометричній прогресії з’являються нові вдосконалені технології, вдосконалене устаткування, нові фарби. Ці процеси не можливо відслідковувати окремому художнику. Тому у світі паралельно із зростаючим зацікавленням емальєрним мистецтвом, серед художників-емальєрів відбувається все більше об'єднавчих процесів. Творчі об'єднання, асоціації, учбові та інформаційні центри дають можливість не лише обміну досвідом, а й комплексного підходу до вирішення складних у технологічному і художньому плані завдань. Таким об’єднуючим заходом для України став Перший міжнародний фестиваль емалі, що відбувся в червні 2009 р. в Музеї українського народного декоративного мистецтва на території Києво-Печерської лаври в Києві. Місце проведення фестивалю було вибрано не випадково: по-перше саме в лаврських майстернях виконувалася найбільша частина українських емалей барокової доби, по-друге, в музеях що розташовані на території Лаври зберігається найбільша кількість емальєрних творів часів скіфської культури, Київської Русі, українського бароко і рококо.

Фестиваль надав змогу творчого обміну не лише між майстрами-емальєрами з різних регіонів України, а також ознайомив з феноменом української емалі зарубіжних митців. Серед заходів, що відбулись у рамках фестивалю – широка екскурсійна міжмузейна програма, яка дала можливість ознайомитися з історією українського емалі. Велику зацікавленість викликали майстер-класи, які проводили найпосвідченіші емальєри Михайло Селіщев (Росія) та Олександр Бородай (Україна). Показати емаль як ювелірну, станкову і монументальну галузь, показати новітні форми емальєрного мистецтва, такі як інсталяція і об’єкт, була покликана міжнародна виставка, що відбулась у рамках фестивалю. На виставці були представлені твори 47-ми художників з України, Грузії, Румунії, Іспанії, Угорщини та Росії. Важливим результатом фестивалю стало поповнення колекції Музею українського народного декоративного мистецтва творами провідних художників-емальєрів України та зарубіжжя. Вперше кожен відвідувач музею має змогу побачити емалі кінця ХХ – початку ХХІ ст. у постійно-діючій експозиції.

Сьогодні Київ є точкою перетину різних емальєрних шкіл і тенденцій, найпрогресивнішим центром за темпами впровадження емалі в архітектурне середовище. Тут працює художник – символ сучасної української художньої емалі – Олександр Бородай, який згуртував навколо себе учнів, створивши так звану «Майстерню Бородая». Емальєрні твори Бородая неодноразово представляли Україну в різних країнах Європи, Канаді та США. Досягши значних професійних висот у цьому виді мистецтва, він завжди відчував потребу не лише вдосконалювати свої знання і вміння, а й ділитися ними з учнями. Примітно, що більшість учасників фестивалю відзначали вплив Олександра Бородая на їх творчість. Він є одним з перших в Україні, хто почав застосовувати художню емаль в архітектурі. Серед найбільш визначних монументальних об’єктів, виконаних Бородаєм в емалі можна назвати станції київського метро «Видубичі» та «Осокорки», Головну обсерваторію Академії наук України, під його керівництвом був оздоблений емалями полтавський Палац культури і дозвілля «Листопад». Вперше познайомившись з технікою емалі на симпозіумі в м. Кечкемет у 1982 р., Бородай залишається найбільш послідовним прихильником цього мистецтва і найбільш досвідченим технологом емалі в Україні. Недарма, одним з підсумків Першого міжнародного фестивалю емалі в Україні стала пропозиція назвати Другий фестиваль, що планується у 2011 р., іменем Олександра Бородая.

Юлія Довгань (Бородай),
автор ідеї Міжнародного фестивалю емалі в Україні, кандидат мистецтвознавства, художник-емальєр