Діжечка з врізаним дном і цільним остовом може використовуватися для зберігання рідких продуктів, на відміну від посудин точених або довбаних з цільної колоди, бо в них рідина буде просочуватися крізь пори в дні або в бічних поверхнях. У врізаному дні пори дна назовні не виходять, тому рідина не просочується.

Конструкцію діжечки в розрізі зображено на Малюнку 1, обручі умовно не показані.

Малюнок 1

Кришка може мати руків`я іншої форми або не мати його взагалі, або притискатися до посудини за допомогою клина, що вставляється в отвори у «вухах» остова, але нижче піде мова про те, як з`єднати дно з остовом, тобто, одержати, власне, посудину, а чим вона буде накрита – несуттєво.

Матеріалом для діжечок може бути деревина липи, верби, осики, тополі. Я використовую липу і вербу. З осики і тополі діжечки робити не пробував, але в літературі стверджують, що виходить добре. Деревина повинна бути добре висушена.

Після довгого використання діжечки для зберігання рідини, в остові можуть з`явитися тріщини, для того, щоб виріб був придатний для використання і надалі, при виготовленні на посудину натягують обручі. З ними діжечка, маючи тріщину, працює, як діжка, зроблена з клепок.

Обручі краще робити з клена, береста, або іншої твердої і гнучкої деревини, бо на маленьку діжечку великий і товстий обруч не посадиш, а якщо деревина обруча буде слабка, то він може розірватися.

Розміри основних  конструктивних елементів діжечки показані на Малюнку 2. Більші величини розмірів – для виробів більшого розміру, менші — для менших.

Дно. Нижня площина дна завжди повинна бути вище нижньої торцевої поверхні остова, тобто діжка, коли стоїть, не повинна опиратися на дно. Діаметр дна не повинен перевищувати найбільший внутрішній діаметр паза.

Зовнішня поверхня  діжечки має бути трохи конічна, щоб можна було натягувати обручі, опускаючи їх донизу від меншого діаметра до більшого. Внутрішня поверхня остова  від нижнього торця до паза має бути циліндрична, вище паза – як захоче майстер.
Якщо товщина стінки остова буде замала, то наш виріб може тріснути вже при виготовленні.

Інструменти. Для перших спроб можна користуватися звичайними столярними і різьбярськими інструментами, тільки для нарізання паза, в який вставляється дно, треба буде зробити спеціальний інструмент, що зображено на  Малюнку 5. Пилку (різець) цього інструмента можна зробити з шматка полотна від ножовки по дереву, зубів на пилці повинно бути не менше 5.

Робимо діжечку вручну, як наші далекі пращури.

Виготовлення остова

• Відрізати заготовку з колоди, помітити її нижній і верхній торці. З боку нижнього торця будемо ставити дно.
• Розмітити площини, перетин яких утворює вісь за допомогою косинця (Малюнок 3).
• Розмітити чистову лінію нижнього торця (вісь має бути перпендикулярною до чистової поверхні нижнього торця).
• Обрізати нижній торець заготовки по чистовій лінії.
• Побудувати верхню і нижню точки осі (Малюнок 3).
• Побудувати за допомогою циркуля лінії зовнішньої і внутрішньої поверхонь остова (див. Малюнок 3).

Малюнок 2

Малюнок 3

• Обробити внутрішню поверхню остова до отримання чистових розмірів. Спочатку внутрішній об`єм вибираємо за допомогою свердла, потім – різцем. Можна в кінці скористатися стругом, але для перших спроб, можна обійтися і без нього. Пам`ятайте, що поверхня від нижнього торця до паза має бути циліндрична, вище паза – як захоче майстер.

Отримаємо виріб приблизно такий, як на Малюнку 4.

Малюнок 4

Нарізання паза для дна.

Цю операцію виконаємо  за допомогою інструмента, зображеного на Малюнку 5. Пилка на інструменті призначена для нарізання паза. Від її товщини залежить ширина паза. Відстань від широкої дошки інструмента до пилки визначає відстань паза від торця остова.

Нарізання паза
Вставити інструмент в остов з боку нижнього торця пилкою до внутрішньої поверхні, рухаючи інструмент по колу, притиснувши його широкою дошкою до торця остова, нарізати паз (Малюнок 6). Глибину паза контролювати шаблоном, або звичайним сірником.

Малюнок 5

Малюнок 6

В результаті наших дій одержимо остов, як на Малюнку 7.

Малюнок 7

Виготовлення дна

Дно повинно заходити в паз, тобто, його зовнішній діаметр має бути на 5...7мм ( це залежить від розміру нашої посудини) більший, ніж внутрішній діаметр остова, але не більший за внутрішній діаметр паза. Дощечку для дна краще зробити з тієї ж колоди, що і остов. Її можна спочатку виколоти, а потім обробити рубанком. Якщо використовуєте готову дошку, то вона має бути зроблена шляхом розпилу вздовж колоди.

Розмітка дна
Встановити остов на дощечку, як на Малюнку 8, окреслити олівцем внутрішній контур остова на дощечці, поставити риски на дощечці і на остові. Це треба для того, щоб можна було при з`єднанні готового дна і остова, їх вірно зорієнтувати одне відносно одного, бо в житті внутрішня поверхня остова ідеально круглою не буде, а верхня і нижня площини дошки дна можуть бути непаралельні.
Накреслити на дощечці лінію на відстані 2,5…3мм від лінії (залежить від розміру нашого вироба), якою було окреслено внутрішню поверхню остова. Ця лінія окреслює діаметр дна, дивись Малюнок 9.

Малюнок 8

Малюнок 9

Обрізати дощечку по лінії «Діаметр дна». Бічна поверхня, яка утвориться після цього повинна бути перпендикулярною до верхньої площини дощечки, на якій є риска (Малюнок 9). Одержимо деталь,зображену на Малюнку 10.

Малюнок 10

Розмітити лінію, відносно якої зріжемо фаски дна (кут 90…110°,  Малюнок 2) за допомогою рейсмуса. Рейсмус базувати відносно верхньої площини заготовки (там де риска). Відстань, на якій проводиться лінія має дорівнювати приблизно половині товщини заготовки дна (див. Малюнок 11).

Малюнок 11

Зняти фаски на заготовці дна (див. Малюнок 2). Одержимо дно (див. Малюнок 12).

Малюнок 12

З`єднання дна і остова.

Занурити заготовку остова (Малюнок 7)  у воду нижньою частиною на глибину не менше,як 2/3 її висоти,  витримати у такому стані приблизно добу. Заготовка остова збільшиться у діаметрі.
З`єднати дно і заготовку остова так, щоб дно увійшло в паз, а риска на дні співпадала з рискою на заготовці остова (не переплутайте  верхню і нижню сторони дна).

Увага! Дно повинно входити в остов досить щільно, це в ідеальному випадку. Якщо після того, як ми з’єднали дно з остовом, дно трохи хитається, це не страшно, бо коли остов всохне, то він затисне дно. Якщо дно завелике і зовсім не хоче входити в остов, то можна трохи пошліфувати дно по зовнішньому діаметру, але не перестарайтеся.
Торці остова з’єднаного виробу можна помастити клеєм, про всяк випадок.

Помістити наш виріб у місце, де немає протягів і прямого сонячного проміння, поставити виріб так щоб під дно проходило повітря, і витримати в такому стані не менше двох місяців, чим довше – тим краще. Остов повинен всохнути і щільно затиснути дно.

Якщо все зроблено добре, то наша діжка не повинна протікати, коли остов добре висохне.

Якщо, не дивлячись на всі старання, діжечка протікає – не страшно, бо по-перше, наберіться терпіння і почекайте ще, може, остов недостатньо усох, по – друге, якщо щілина досить велика, її можна залити воском або парафіном  з зовнішньої сторони посудини. Тільки заливайте щілину, коли виріб буде готовий. Після цього Ваша діжечка буде цілком придатна для використання.

Обробити зовнішню поверхню діжечки (див. Малюнок 2) після того, як вона досить висохне. Одержимо виріб, приблизно, як на Малюнку 13.

Малюнок 13

Робимо кришку, яку забажаємо.

Обручі

Обручі робимо з висушених пагонів. При виготовленні обов`язково треба видалити серцевину і шар деревини, що поряд з нею. Заготовка обруча  повинна мати більшу довжину, ніж готовий обруч. Заготовку обруча треба розпарити для того, щоб зігнути.
Технологій розпарювання  існує декілька, тому кожен може вибрати на свій смак, зараз ми їх розглядати не будемо.
Кінці обруча з`єднуються за допомогою замка, дивись Малюнок 14.

Малюнок 13

Конструкцію обручів зображено на Малюнку 15 і Малюнку 16. Це – обручі, зняті з готового виробу, і кінці їх уже зрізані, заготовки обручів мають бути довші.

Малюнок 15

Малюнок 16

Натягуємо обруч за допомогою інструмента, зображеного на Малюнку 17.

Натягування обруча

Розпарити заготовку обруча.
Зігнути заготовку обруча на тому місці виробу, де ми його розраховуємо розташувати, і розмітити місце на заготовці обруча, де повинен замикатися замок.
Вирізати замок (Малюнок 15, Малюнок 16).

Зігнути заготовку обруча на виробі вище місця, де буде розташовано обруч і замкнути замок,дивись Малюнок 14,  після цього пальцями натягнути обруч якомога нижче і без нахилу.

Натягнути обруч, як показано на Малюнку 18. Поставити інструмент на верхній край заготовки обруча і злегка вдарити по інструменту рукою, перемістити інструмент вздовж обруча і знову вдарити по інструменту рукою, таким чином обходити обруч по колу до тих пір, поки він не займе належне місце, або не розтягнеться так, що далі не зможе рухатися. Слідкуйте, щоб обруч не перекошувався.

Увага! Пам`ятайте вислів — « сила есть — ума не надо» — і все буде добре.
Зрізати кінці заготовки обруча (див. Малюнок 14, 17), що занадто виходять за коло обруча.

Малюнок 17

Малюнок 18

Готова діжечка матиме приблизно вигляд, як на Малюнку 19. Діжечка на Малюнку 19 має два верхні подвійні обручі. В такому випадку замок треба розташовувати там, де перехрещуються перше і друге кола обруча.

Малюнок 19

Ось і все! Якщо щось не вийде з першого разу – не впадайте у відчай, проаналізуйте причину невдачі і зробіть нову спробу.
Успіхів вам!

Матеріал підготував Володимир Іншаков

Малювання на склі – традиційний жанр українського народного мистецтва, який поширився й набув популярності у ХІХ столітті на Закарпатті, подекуди – на Поділлі. Тематика розпису на склі у ті часи здебільшого релігійна. Понад століття ікони на склі були пріоритетними видами народної образотворчості. Зазвичай, такі роботи зустрічалися у селянських хатах, оскільки церква не визнавала подібного роду малювання ікон.

Хатня ікона

На тлі гобелену "Райський сон"

В експонованих скляних полотнах художник Олександр Ковальчук пропонує своє бачення національної традиції, зображуючи шанованого у народі персонажа народної картини — козака Мамая та біблійну тематику. Майже кожен сюжет має прототип попередньої ікони. Як професійний художник, Олександр Ковальчук іноді вносить до нього свої корективи.

— Ви бачите хатню ікону. В її оригінальний сюжет втручаюся лише трішки. Я дуже багато років копіював, наслідував традиційну ікону, внаслідок чого набув певних здібностей, а з часом почав по троху дозволяти собі певні зміни в композиції, кольорі.

Якщо говорити про гобелен «Райський сон», то я його зробив на основі ікони «Успіння Богородиці». Але гобелен не є іконою. Просто сам сюжет ікони слугував для втілення ідеї в нитці.

"Святий Юрій", зліва:2008, справа:2006. Скло, темпера, олія, сусальне золото

Тема Юрія Змієборця – моя найулюбленіша. На основі ікони Святого Юрія ми можемо прослідкувати відношення українців до теми боротьби Добра і Зла. Бачте, зло переможене, але ж воно не вбите. Добро і Зло – це поняття вічні. Юрій сидить зверху на коні, перемагає зло, але в нього на обличчі немає оскалу зубів, а в змія кров не хлище. Це є символічна перемога. Він перемагає зло силою духу. Білий кінь – це дух, за допомогою якого Юрій перемагає зло.

Гобелени, зіткані на ткацькій рамі

На виставці з-поміж інших представлені два гобелени під назвою «Дерево життя» — один на темному фоні, а інший — на білому. Першу роботу майстер зіткав у 2008 році, а ту, що на світлому тлі — ще 2003. Так само дві, на перший погляд, однакові ікони Святого Юрія (про які йшла мова) писані двічі — 2006 і 2008 років відповідно.

— Це є певне внутрішнє незадоволення попередньою роботою. Та мрія, яку я хотів виконати у матеріалі, була не досягнута, тому той матеріал хочеться якимсь чином поправити, щоб досягнути тої феєрії, тої думки.

На відвідувачів чекають біля 20-ти гобеленів, зітканих руками на ткацькій рамі — з вовни, льону та штучних волокон. Приблизно стільки ж картин, мальованих на склі. Триватиме виставка до 26 березня 2010 року.

 

Текст та світлини Катерини Качур
Додаткова інформація 20minut.ua

«Орнаменти дійшли до нас майже незмінними»

— Пані Віро, сьогодні ніби вивітрюється розуміння писанки як найкращого великоднього подарунка. Більше йдеться про купівлю і продаж, колекціонування…

— Думаю, що власноруч написані писанки все ж таки дарують. І я дарую. За роки радянської влади людей настільки відучили від духовних порухів, що це розуміння повертається доволі повільно. Утім я й сама купую писанки, хоча у мене в колекції своїх уже понад півтори тисячі. Просто хочу підтримати людей, які пишуть їх по селах.

— На писанках повторюються різні знаки — хвильки, завитки, зірочки, олені. Що вони означають? І взагалі — навіщо пишуть писанки?

— Це була первісна молитва про добрий урожай, любов, здоров’я, яка записувалася певними знаками на яйці. Було кілька знаків, які зображали сонце: восьмираменна ружа, хрест, сварга, триніг. На Поділлі й Буковині зустрічається чимало закодованих зображень змій як знаку стародавнього божества підземного світу. Цікаво, що Гуцульщина й Буковина поруч, та на гуцульських писанках немає змія, так само на буковинських немає коней, баранців і оленів, що їх пишуть на Гуцульщині. Найдавніші знаки — це безкінечники, восьмираменні зірки, хрести, свастики, спіралі. Відомо, що фарбоване яйце використовували в обрядах багато народів у Європі й Азії, на американському континенті. Восковий спосіб писання по яйцю побутує у поляків, лужицьких сербів, хорватів, румунів. У Німеччині сьогодні пишуть цікаві писанки з песиками, ведмедиками, білочками. У нас же збереглися найстародавніші візерунки, на яких зустрічаються ті самі знаки, що на кількатисячолітніх глечиках з археологічних розкопок. Археологи вже більш–менш дослідили, що ті своєрідні «літери» означали для давніх народів. Ті орнаменти дійшли до нас майже незмінними, бо відтворювалися з року в рік. Сучасна людина інакше дивиться на світ. Як християнка, я ставлюся до цих знаків із повагою, бо це послання від наших предків, їхнє бачення світу. Але не надаю їм магічного значення.

«Писанки з Шулявки — червоні квіти на чорному тлі»

— За якими зразками ви відтворюєте народні писанки?

— Найперше мені надають їх при­ватні колекціонери. 85–річний Юрко Ференчук, унікальна особистість, вояк УПА, ув’яз­нений у комуністичному концтаборі, дивом вижив у Кінгірі, де було повстання, повернувся в Україну і нині живе на Буковині — замалював взірці близько 1800 писанок. Він ходив селами, фотографував писанкарок та записував їхні короткі життєписи і назви їхніх писанок. І дав мені свої замальовки для відтворення. Мені надали фото колекції Михайла Фірчука, зроблені у 1970–ті роки, ще коли він був живий. Загалом він назбирав понад 2000 буковинських писанок. Окрім цього, мені передали частину копій рукописних альбомів, що зберігаються у США. У Бавнд–Бруку є центр Української автокефальної православної церкви і при ньому музей, який заснував патріарх Мстислав. Коли він виїжджав з України у ІІ Світову війну, то з ним поїхав директор Полтавського краєзнавчого музею професор Кость Мощенко і вивіз матеріали про писанки до другого тому з колекції Кульжинського, зібрані ще за часів царської Росії.

— За кордоном є величезний пласт архівних матеріалів про українські писанки, які чекають на дослідження і відтворення…

— Так. У Росії, зокрема, є велика колекція писанок, зіб­ран­а відомими етнографами Костем Шероцьким і Федором Вовком, зберігається у фондах Санкт–Петербурзького музею етнографії. Щоб їх скопіювати, потрібно чималі кошти. Також немає доступу до замальовок, що зберігаються в музеях Польщі. Але поки що і в Україні мені вистачає матеріалів для роботи.

Охочих навчитися писати писанку - завжди багато

—  Нині ви працюєте над ґрунтовним виданням про писанку…

— Нову книжку уявляю у двох частинах. Перша — це всі типи писанок, які зустрічаються в Україні. На карті будуть показані особливості орнаментів у різних краях. Хрести, свастя, церковці. А друга частина — «Писанка одного села». Є в Україні села, які створили цілі школи писанкарства з неповторним стилем у колористиці, розташуванні орнаменту. Відразу можна впізнати писанки Нижнього Березова, Чорного Потоку, Рожнева, Снятина, Немирова і Яворівки на Вінниччині, Дермані на Волині, Тростянця, київського передмістя Шулявка, яке нині «поглинула» столиця. Писанки з Шулявки, де, зокрема, неповторні червоні квіти на чорному тлі, зафіксував Кульжинський ще в своєму першому альбомі. Я вже написала писанки з 10—12 таких осередків і працюю далі.

Не можу не згадати неймовірну історію з писанками села Яворівки, що на півдні Вінниччини. Графиня Янова Беліна–Бжозовська замалювала 187 писанок в альбом і вивезла його після жовтневого перевороту до Варшави. У 1924 році її внучка скопіювала той альбом. Під час Другої світової війни оригінал згорів, а копія залишилася і зберігається нині біля Катовіце. У 1990–х роках ксерокопію того альбому передали до Вінницького краєзнавчого музею, а Марина Верхова більшу частину замальовок відтворила на справжніх писанках.

«Кожна писанка має право на життя»

— Ви хотіли б, щоб у Львові був музей писанки?

— Так, хоча реально оцінюю можливість його створення. Є багато приватних колекціонерів, та чи погодяться вони виставляти свої збірки, якщо не кожен пускає навіть подивитися на них? Музеї також не виставлять старовинні писанки зі своїх фондів. Має бути проект, щоб кілька писанкарів відтворили для майбутнього музею велику колекцію. Потрібне приміщення з відповідним технічним оснащенням, щоб, скажімо, сонце не падало на писанки. Старовинні зразки слід передусім зафотографувати з кількох боків. Адже писанка — річ тендітна, будь–якої миті може розбитися. А за фотографіями можна буде її відтворити, щоб знову жила. Одна писанка може мати кілька десятків різних варіантів, і кожен із них має право бути збереженим. В Україні ж поки жоден музей не має електронного банку писанок, що зберігаються у його фондах.

Під час майстер-класу

— Є писанки традиційні й авторські. Найцікавішими виглядають художні писанки на основі народних, із використанням тих же збережених тисячоліттями таємничих знаків…

— Народна писанка пройшла шліфування віками. Як учать письма, літер, нотної грамоти — так і з писанками. Не можна, не вивчивши символів і композиції народної писанки, відразу створити авторський шедевр. Але не слід стримувати дитину, коли вона починає трішки фантазувати, десь сонечко допише, десь крапочку, завиток.

— Ви впорядкували книжку «Світ у писанках Тараса Городецького» — світлої пам’яті майстра, чиї шедеври є в різних музеях та приватних колекціях світу. Хто у нас зараз найцікавіший в авторській писанці?

— Тарас мав філігранну техніку; у книжці описано також його експерименти з природними барвниками. Сьогодні авторські писанки створюють львів’янки Зоряна Грегорійчук (її писанки дуже гарні в кольорі), Галина Со­ломійчук, Галина Кова­ленко, Ірина Вах. До цих художників часто звертаються канадці й американці, закуповують і вивозять їхні писанки. Українська держава писанок поки не закуповує.

— Як краще збе­рігати писанки?

— Якщо пишете самі, то найкраще їх запікати ще перед розписуванням. Це тест, чи добре це яйце. Погані тріскаються або через пори починає проступати білок. А писанки на яєчках, які пройшли такий тест, зберігаються десятиліттями.

Текст Ярослави Музиченко, Україна Молода 
Світлини Віри Манько

Пані Ірина за кілька років зібрала вже понад сотню різних експонатів минувшини й народного мистецтва. Добро розмістила в нещодавно придбаній на Черкащині старій хаті. Тут є все, щоб відчути себе у столітті, принаймні, 19-му: справжній ткацький верстат, прядка, ступа, ціпи для молотіння зерна, рушники, вишиті сорочки, глиняний посуд від майстрів, ляльки-мотанки й звісно солом’яні вироби самої майстрині.

— Коли я приїхала дивитися цю хату, то тут було все по-іншому, як-то кажуть, «по-городському» – штори й тюль висіли, а потім я знайшла в залишеній у хаті скрині рушники, якими можна було прикрасити приміщення. Люди хотіли осучаснити хату, але мені, навпаки, хотілося заглибитися в давнину.

Хатинка

Хоч і походить майстриня з села на Дніпропетровщині, свідоме життя провела у столиці. І як то, зазвичай, буває — робота, творча праця, виставки, поїздки – життя у місті йде обертом, а про хату десь у селі навіть не думалося.

— Моя подруга Наталя цілеспрямовано шукала місце, де могла б відпочивати з онуками. Хотіла сама вирощувати для них чисті овочі та фрукти й щоб діти дихали свіжим повітрям, ходили босими по землі. Отож, вона купила собі хату. Я спостерігала, як вона це все робить. Але у мене навіть не з’являлося думки, що я можу зробити щось подібне, в мої плани це не входило.

Та коли випала можливість придбати хату в селі – пані Ірина не відмовилася.

— Одного разу подруга мені каже, що недалеко від неї продають хату і чи не хочу я подивитися. Я зателефонувала власнику спитати, скільки коштує? Чоловік відповів, що вже є люди, які хочуть дивитися хату. І в цей момент спрацювало може оце українське, чи що… Мені стало дуже шкода хати.

Ірина Білай

— Я їхала на оглядини і мала великий список того, на що звернути увагу. У мене багато друзів, які радили подивись на дах, чи не протікає, подивись, щоб сусіди не залазили, щоб була чітко межа. Та коли я приїхала і побачила хату, то зовсім забула про всі застереження. Зазвичай, як купують, то шукають, що де не так, якісь мінуси, щоб скинули трохи ціну. А я, навпаки, сказала, що прикладу всіх зусиль, щоб купити цю хату. Бо у мене не було зразу стільки грошей. Тоді вона коштувала 2 тисячі доларів. Це не так і багато.

Хоча замість очерету, дах покритий шифером, та у всьому іншому хата саме така, якою зводили століття, а чи й більше тому. Помешкання на два ходи, розмальована піч, вишиті рушники над вікнами, плетений з соломи «павук» біля образів.

— Піч розмальовували гості, яких я запросила сюди на свій день народження. А хату хочу зробити дуже білою-білесенькою, бо зараз вона сіра. Буду шукати глину, радитися з експертами, які б порадили, як правильно побілити хату.

До хати доданий ще город на кілька соток. Там майстриня вирощує для себе робочий матеріал — жито, пшеницю. А весною планує посіяти ще льон, овес та ячмінь.

Гості не дадуть забути про себе малюнками на печі

Каже, в селі працюється з соломою вільніше, як у тісній квартирі.

— В умовах міської квартири, як ми працюємо: бережно, десь щось впало – швидко підняли, підмели і все. А тут, коли працювала, біля мене була купа соломи. Я живу в цій казці. Мені на стільки тут затишно й гарно. На жаль, я поки мало тут буваю. Це місце ми називаємо лагідно «хатинка». Куди ти їдеш? В хатинку. Найбільше ми відпочивали тут 5 днів.

Зусиллями майстрині хату вже можна називати етнографічним музеєм в мініатюрі.

— Я боюся слова музей. Хочу щоб це було місце (я потім вигадаю, як це місце називатиметься), де людина, якій цікаве наше українське коріння, може прийти і отримати знання, уміння, навики. На сьогоднішній день, це місце, де я відпочиваю душею й запрошую інших на гостини.

Ткацький верстат

У спадок від хати попередні власники залишили дві жіночі сорочки, дві скрині, горшки, ікони, меблі – ліжко та диван. Питаю, чи не хотіли вони собі лишити щось на пам’ять.

— Коли власники хати почали мені перелічувати, скільки тут всього спалили, то я їм сказала, щоб вони мені більше нічого не розповідали, щоб я не чула і не знала, що ще вони тут цінного знищили.

Колесо від прядки

Цікавою є й сама назва села Пішки. Розповідає Михайло Іванович, який часто їздить до матері у це село:

— Десь 30 чи 40 років назад в якійсь газеті я читав, що оці всі села – від Пішок і до Корсуня – назвав Богдан Хмельницький. Коли Хмельницький дійшов до цього села, вони спішилися, з коней зійшли. Після цього села йдуть Моринці та Ситники. Напевне там уморилися, а далі привал зробили і їх там нагодували.

 

Розмовляла Катерина Качур
Світлини Богдана Гдаля