Brides started to wear wedding dresses in the 1960th
Until that time girls had been wed in national chemises and skirts.
”I was embroidering my wedding chemise for two weeks, — 85-year old Mariah Kucher from Gordiyivka, Trostyanets district in Vinnytsa region is saying. — My chemise had such beautiful polyky (parts of sleeves from the shoulder to the elbow.) I embroidered them with flowers. Also I made two flowers on the chest. I had a wide skirt with a kind of an underskirt, pidtychka, attached to it. And the lyahavka (the bottom part of the shirt or underskirt that was seen below the skirt) of it was also nicely embroidered.
19-year old Mariah Stepanishina (right) with her friend Nadiya Trakalyuk, Gordiivka village, Trostyanets region in Vinnychyna, 1965. Nadiya has a wedding dress from staple on. It was ordered in the village sewing workshop. The wreath and the bridal veil were bought at the market (a photo from Mariah Stepanishyna family archive)
Maria Kucher married her fellow-villager Olexa during the German occupation: in November, 1941.
— I had a jacket on, I wore boxcalf boots and a necklace made of three threads of white stones, lovely called as “trouble-makers” by people. I still own them. A lot of people wanted to buy them from me. But I keep saying: “What makes you think I will sell them? I have children. I got this necklace from my mother; my mother got it from her mother. And I will give them to my grandchildren: a thread to each.
I made the wedding wreath myself – from drops of melted paraffin.
— The wreaths were available at the fairs but a lot of girls learned to make these wreaths themselves. They used to take paraffin candles, melted them; then they cut threads from a reel. One took a thread, dipped its tip into paraffin, waited until it hardened and dipped it again. In the end there was a kind of a small ball. Then the next piece of thread was taken and dipped into paraffin the same way. When 10 of them were ready they were tied together by thin wire. This made the stamens. The petals and leaves were cut out from paper and dipped into paraffin, too. When they hardened they kept their shape well. The wreath was large. It covered the head and was tied at the back under the loose hair. I had already been married when I made a wreath for my neighbor. I also lent her my wedding jacket because at the time people didn’t have much: there was a war.
Girls used to tie a lot of colored ribbons to the wreath under the loose hair.
— I remember the year I graduated from the secondary school, it was in 1961, my neighbor Nadya was wedded in the skirt and chemise yet at the time – recalls 62-year old Maria Stepanishyna, born in Gordiivka, too. — And somewhere around 1965 such materials as staple and China silk appeared in the shops, so they were used for making wedding dresses. The cut was simple: short, with pleated skirts often called “Tatyankas”. Later bridal veils appeared. First they were long and later reached only to the shoulders.
In 1970th guipure and brocade came into fashion so wedding dresses used to be made from them.
— I was getting married in 1974 but at the time it was impossible to find anything of the kind – recalls Gallyna Levytska, aged 57, an employee of the regional registration department of the civil state acts. I was hardly able to find a ready-made dress. It was white, rough and tight. — I had to alter it. Neither was I able to find a suitable bridal veil. So I bought three of them, and three wreaths, too. Made one wreath from those three and a veil with three layers – modeled everything the way I liked it.
In 1980 wedding hats came into fashion. The veils were fixed to their brims at the back.
— Well I saw enough of brides wearing that kind of wedding dresses. A hat should suit a person: her face, figure and dress. But you know how people are: if something is fashionable it is all right. Once I saw a plump, heavyset and short bride in that kind of a hat. She had an open low-necked dress and such a hat with wide brims. Also a veil tied to it. She looked quite like a mortar in all that.
Wedding dresses which used to be popular in Ukrainian villages about a hundred years ago, in winter as well, in the following regions: Volhynia (1), Kiev (2), Podillya (3), Pokuttya (4), Slobozhanshchyna (5) та Kherson (6)
During Gorbachev’s times imported wedding dresses appeared in the former USSR.
— People started to bring dresses with trains from abroad, — recalls Ms. Levytska. These dresses were embroidered with beads, and the trains two meters long used to be carried by children. But with the roads and dust we have around and especially in rainy weather trains were inconvenient. The brides didn’t know how to hold them when the ground around was all miry: whether to throw them over the arms or to hold them with their hands.
So the trains didn’t justify themselves with time.
— My wedding chemise ended up torn by my dog – Maria Kucher waves her hand. After the wedding I washed the things and hang them on the line to dry, so he caught it with his teeth and tore it up.
The source: gazeta.ua
охохо!!! у вас друге дихання відкрилося!!!!!!!!
вітаю з розширенням світо- зору)))
радуюсь!!!
хоч і за перші «подихи» дуже-дуже вдячний!!!)))
як мило! просто купа енергії та емоцій після прочитання статті!
якось безпричинно радісно стало... а можна ще? :)
весела статейка, вкрай позитивна :)
Так, зараз багато всіляких платтів для молоих наречених. В моє дитинство, десь у році 1958-му я бачила сільське весілля в селі пушкарне, що на Сумщині. Причому була засватана і віддавалася дівчина дуже бідна, в якої батько на прийшов з війни. Сукня була біла, — можливо й чиясь, а можливо і її. Якна мене тодішню, тобто на мій отой дитинний смак, то плаття було гарне.
Нам тоді здавалося то вершком смаку та краси. Бо й вінок таки був отой, що свчкою його мастили і фата була. Але до того ж таки весілля моя мама (ми один рік мешкали з нею у селі) шила Тетяні, молодій, про яку тут йдетьс плаття з крепжоржету. Таке голубувато-сіре, а по тому полю та покидано дрібним візерунком, — напівкольцями лимончиків. Плаття було, як і годилося по тим часам, рясно зібране в «тетянку» та з рукавчатами зібранми у «фонарик» Таня була дуже схвильвана, зовсім боса (а ще на одній її нозі був пошкоджений палець-мізинок), але в цьому крепжоржетовому платні. Завтра мало бути весілля, а сьогодні везли скриню до молодого. Везли її на підводі кіньми. На узгорку посходилися жінки і плакали, дивлячись, як від'їзджає Таніна скриня до хати молодого. Мене це дивувало, а ще й дратувало, бо плакала, мало не ридма й моя мама. Я намагалася ї заспокоювати, смикала за рукав пальто, не приховувала свого роздратування, бо соромилась, що ото моя мама посеред вулиці вчинила ті слізні жнива... Зрештою, мама грубо смикнула свою руку, на якій я буквально повисла, і різко сказала: "Відчепись. Я пам'ятаю, як на початку війни такою ж підводою забирали їх батька на війну. (В тані був ще й брат) Я пам'ятаю, каже мама, як підвода відїхала, а батько сплигнув, бігом повернув до дітей і до дружини Мотрі, розцілував, та знову до підводи. А тоді ще раз, ще... та все наздоганяв підводу. Тай сказав наостанок : "Мої доргенькі, чує мені серце, що я вас більше ніколи не побачу... " З війни він не повернувся. Загинув. Не зовсім моя згадка стосується весільної сукні молодої, але в житті всьому є місце, — бачте, до якого спомину куди завів мене спогад... Відтак додам туту і уривок!!! з моє автобіографії, щоби людина, яка буде читати ці рядки змогла уявити, як такі події формували подальший світогляд дівчинки, якій було соромно за сльози мами. Хоч народилась я в другій столиці моєї України в м. Харкові, але велика частка мого особистого дитинства та трохи старших років промайнула на Сумщині у селі Грабовське, або як по колишньому, то Пушкарне, Краснопільського повіту. На краю села, де колись була хата мого діда Івана та бабусі Василиси, і яку колись забрали червоні варвари, починається моя Україна. І т о правда, що починається саме там, бо якщо навпрошки перескочити яром та ще трошки у гайок, то вже починається Курщина, або як по теперішньому, то Білгородщина, тобто Росія. І якийсь дивний був цей куточок нашого села, батьківщини моєї бабусі, мами, діда. Тут завжди співали тужливих пісень. Співали та плакали, а ще згадували…, — і кожен про своє, і про тяжке гуртове, колгоспне та воєнне життя. Пізніше мені стало зрозуміло, чому тут, на нашому краю села такий сумний плин життя. Зрозуміла я це тоді, коли одного разу, до дня Перемоги, хвіртки та паркани осель були «відзначені» металевою червоною зіркю, яка документально свідкувала на те, що з цього двору господар не повернувся з війни. На деяких хвіртках було по дві і більше таких зірок. Стало щемно-зрозуміло, що на нашому кутку живуть самі вдови, бо жодної хвіртки не минули «зіркою героя» Тому і співалось тут отак, — плачучі… Отож і мій пісенний світогляд сформувався в такому вдовиному оточенні, де співають плачучі, заміж віддають плачучі, самотужки городи орють також плачучі.
І вже тут, у Мурманську, познайомившись з Павлінкою Матвєєвою, Людмилою Молочнюк, а пізніше з Катериною Багній, Галиною Турецькою, Катериною Карою та іншими нашими співочими лелеками я збагнула всю безмежну розкіш пісенної культури усієї України. ЦІ дівчата в свої юначі роки, ще коли жили в Україні, співали в самодіяльних хорах, а відтак і досвід мали неабиякий і на репертуарі пісенному добре зналися. Яка ж то багатюща наша українська пісенна спадщина. В ній вся наша доля, вдача і душа вкраїнська. І засіяно піснями нашими, як і нами – по всенькому світі.
Розкотилися ми наче намистинки калинові по всім світовим широтам. От якби ото зібрати нас усіх до родинного гурту у своїй Державі, ото б яке «добре намисто» зібралось докупи. Про таке намисто, щоправда коралове, казали старші, мовляв інеєм береться, коли людину укидає в жар. Чи дозволить мені доля повернутися в Україну, а чи ні, але частка того животворчого чудодійного намиста маю тут у Мурманську. Як заспіває наш хор про оту самотню лебедоньку, або про дівчиноньку, що плакала в батька на порозі, або про козаченька, що до дівчини щовечора ходить, то всі хвороби відступають, де й сили беруться?! Отими ліками й видряпуюсь зі своїх болячок та всіляких труднощів. То цілюще Євщан –з ілля, яким засівать наші дівчатка – лелечки тут на саменькому краю Світу, аж за Полярним колом. Ото такі наші дівчата, а хлопцями хоч і не дуже рясно в Громаді, зате які свідомі і завзяті, — наші трохи підтоптані парубки. Щоправда є й молодші та нажаль не так багато, як хотілося б.
Дехто, з особливо байдужих, і уявити собі не може, що безкорислива, жертовна праця в громадській організації може принести радість зустрічей з щирими талановитими людьми, що та робота може принести незмірні духовні плоди та щедроти, — та такі, що попри усі оті нестатки та многотрудність життя відчуваєш себе багатою і завзятою, бо ті однодумці, ті люди, що поруч з тобою, підіймають і тебе на крилах своєї вдачі на висоту свого духовного злету. А мене тягло до такої праці і до людей з саменьких
шкільних літ, з саменького дитинства. Сама, щоправда, а ні співати, а ні грати на якомусь музичному інструменті я не годна зовсім, але до того світу, — співочого, творчого, високосного і закоханого в життя пнуся сама і підбурюю людей. Про таких, як я кажуть, мовляв сама ні до чого не здатна, але щось в ній таке від організатора… Отож не минають і мене люди, бо я сама боюся розминутися з ними. І вони, ці земляки мої, і стають співавторами отого чогось задуманого і вигойданого мною в схронцях душі. Отож вивершується такий собі взаємовплив серед небайдужих і цікавих людей, виникає співтовариство, яке стає рідним родинним колом.
З правдивою пошаною – Наталя Литвиненко – Орлова – Мурманськ.
Дякую ВАМ.
За Душу вашу чисту, за слова добрі.
Такі люди всюди треба на Землі нашій.
Дуже дякую за світлу, чудову розповідь — і за прекрасний сайт!
так це дуже мило)))) при читанні я наче б то перенеслася в ті часи)))