Виїжджене позашляховиками поле, залюднена стоянка перед входом, невелика черга за квитками і знову ти в “Пирогові”. Музей народної архітектури та побуту України, який в народі звуть іменем колишнього села, вічно вабить й, водночас, викликає відчуття повної і постійної прогнозованості. Осінній ярмарок не виняток. Здавалося б, що може змінитися і що може здивувати у цьому кутику минувшини?
Та у Пирогові нововведення все-таки внесли. По-перше, відвідувачів вже возять традиційним народним… екскурсійним потягом з вагончиками на колесах. Схожий катає людей у Маріїнському парку в центрі столиці. Очевидно, в адміністрації вирішили, що цей вид транспорту ідеально вписується в тематику, стилістику комплексу і доповнює його.
По-друге, через недогляд чи зі згоди керівництва збільшується кількість торгашів з асортиментом, який більше властивий Андріївському узвозу, аніж самому музею. Зокрема, перед ярмарковою площею в суботу торгували масажерами, шапками для лазні, сувенірними виробами з пластику, цибулинами різних видів квітів.
Умовна межа між справжнім і не дуже
Щоправда, якщо навесні перекупники стояли в перемішку з майстрами, то зараз музей зробив своєрідну браму з написом “Осінній ярмарок: свято народних майстрів”. Мовляв, ярмарок починається за нею, а все, що поза виокремленим майданом, ярмарку не стосується. Однак і це не врятувало ситуацію, бо “целительные валики из можжевельника” прекрасно себе почували поміж глечиків і писанок.
Ще одним нововведенням став оригінальний музичний супровід. Українського духу ярмарку додавав… латино-американець, який у мікрофон грав на флейті, одночасно торгуючи компакт-дисками. Щоправда, з ярмаркової сцени організатори частково “реабілітувалися”. Настрою майстрам з колонок з-поміж інших виконавців додавав гурт “Океан Ельзи”. Музику відтворювали з комп’ютера, який стояв обабіч підмостку. До слова, його відремонтували. Місцями виднілися щойно замінені дошки сценічної підлоги. Однак, в момент перебування на ярмарку, випробовувати їх на міцність було нікому.
На передньому плані Олена Тіменик, майстриня ткацтва зі Львова
Майстри, у свою чергу, скаржилися, на ставлення до них з боку організаторів. Мовляв, допоміжних засобів – ні лавок, ні стільців не надають. Все треба везти з дому. А як приїхав здалеку, то вмощуйся на землі.
Володимир Каракуц, столяр, різьбяр з Києва:
– Мені повинні чай і каву носити. Мене повинні привезти і завести. Всім майстрам, що тут сидять, треба заживо пам’ятник поставити, що вони роблять за копійки. Та навіть не копійки. Головне, щоб була повага – де руки помити, щоб туалет був не платний. Їх взагалі тут треба всіх повиганяти і найняти таку владу, як на Заході, де майстер іде, а йому директор кланяється, а майстер йому кланяється. Той того поважає, а цей цього поважає. Оце чого я тут сиджу? Ні сцени нормальної не зроблять, ні лавок, щоб люди отак не сиділи і на тряпках не розкладали. Це що, повага до майстра?
Попри це, Музей народної архітектури зібрав кількасот майстрів з різних куточків України. Були гончарі, ткачі, лялькарі, різьбярі, плетільники з кореня сосни та лози, вишивальники, писанкарі та багато інших. Здебільшого – це люди, які здавна традиційно беруть участь у подібних заходах. І серед їхнього розкладеного краму можна було знайти багато унікальних витворів мистецтва.
Богдан Гдаль, Катерина Качур, “Рукотвори”